Біблія як Священна книга християнства (4 год.)
Основний зміст Біблії.
Структура і склад Біблії.
Формування біблійного канону.
Біблійні апокрифи.
Переклади Біблії.
Основні ідеї та мотиви Біблії. Біблія як джерело християнського віровчення.
Основний зміст біблії
Біблія (від грец. ta biblia – «книги») – священна книга християнства та іудаїзму. Інші назви Біблії – «Писання», «Письмо», «Святе Письмо» – є калькою з давньоєврейської – ketbhe hakkodesh, з грецької – graphe, graphai hagiai, з латинської – sacra scriptura. Виникла протягом І тис. до н. е. та І–II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудаїстська, а пізніше християнська традиції вважали богонатхненними.
Християни реально сприймають Біблію як Слово Боже. Субстанціональною ознакою цієї книги в цілому і кожного з її фрагментів є богонатхненність, богодухновенність. Згідно з концепцією богодухновенності зміст священних книг має божественне походження. Він навіяний людям – земним авторам – або шляхом прямого Одкровення (Об'явлення), або шляхом інспірації – божественного натхнення Духом Святим. Саме богодухновенність, соборно визнана Християнською церквою, була свого часу головною підставою для введення тих чи інших творів до біблійного канону. Історично у християнстві існували різні погляди на богодухновенність. Поряд із радикальними, т. зв. вербалістськими поглядами, згідно з якими абсолютно істинними є не лише «дух», а й «буква» Святого Письма, існували думки про можливість алегоричних, символічних тлумачень деяких фрагментів Біблії. Нині більшість християнських богословів відрізняють незмінний, Божественний, непогрішимий зміст (догматичний елемент у Біблії) від літературної творчості людей, які прагнули виразити цей зміст недосконалою мовою свого часу.
Структура і склад біблії
Біблія поділяється на дві чільні частини – Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (давньоєвр. berit, грец. diatheke – угода, договір, союз, заповіт) лежить біблійна ідея про угоду Бога з обраним народом та з усім людством. Перша частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, називається Старим Заповітом; саме вона є священною для євреїв-іудаїстів. Друга частина – Новий Заповіт – розповідає про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн священними є обидві частини Біблії. Іудеї, проте, не вживають поняття «Старий Заповіт». Вони виділяють три частини Святого Письма. Першою є Тора (Вчення), або П'ятикнижжя Мойсеєве. Другою частиною визнаються т. зв. Небіім (Пророки), а третьою – Кетубім (Писання). Поєднання перших літер цих назв дає своєрідну абревіатуру, яка за єврейською транскрипцією читається як «ТаНаХ». ТаНаХ і є, власне, назвою т. зв. «єврейської» (іудейської) Біблії. Залежно від згрупування біблійних текстів іудейська Біблія ТаНаХ налічувала у своєму складі 22, 24 або 27 книг. Велику роль у такому поділі, безперечно, відіграв пієтет давніх євреїв перед магією чисел та літер (22 – кількість літер у єврейській абетці; 27 – якщо враховувати відмінне написання кількох кінцевих форм; 24 – у грецькій). Дещо складніші погляди на структуру і склад Святого Письма у християн. Це пов'язано з неоднозначністю тлумачення різними християнськими течіями проблеми складу та кількості біблійних книг, визнаних священними.