МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

РЕФЕРАТ

ТЕМА: «Учення про пізнання за середньовіччя»

Виконала:

Київ – 2020

Зміст

1. Самопізнання як основна ознака середньовіччя .

2. Особливості філософського пізнання в епоху Середньовіччя.

3. Список використаних джерел.

1.Самопізнання як основна ознака середньовіччя

В елінський період виникли нові центри культури, де різноманітні течії східної думки взаємодіяли із західною. Серед цих центрів виділялися створені в Єгипті у ІІІ ст. до н.е. при царській династії Птолемеїв (яка була заснована одним з воєначальників Олександра Македонського) бібліотека і музей в Александрії. Музей являв із себе, по суті, дослідницький інститут з лабораторіями, кімнатами для занять зі студентами. У ньому були проведені багато дослідів у різних галузях знання, в тому числі в анатомії та фізіології (наприклад, лікарями Герофілом та Еразістратом, праці яких не збереглися). До найважливіших відкриттів цих лікарів, які удосконалювали техніку вивчення організму, в тому числі головного мозку, належить установлення розбіжностей між чуттєвими і руховими нервами. Відкриття було забуте, і лише через більше ніж дві тисячі років потому знову встановлене й склало підставу найважливішого для фізіології та психології вчення про рефлекс.

Серед інших видатних дослідників душевного життя у його зв’язках з тілесним постав давньоримський лікар Гален (ІІ ст. н.е.). У праці “Про частини людського тіла” він, спираючись на численні спостереження та експерименти та узагальнивши пізнання медиків Сходу і Заходу (включаючи й александрійських), описав залежність життєдіяльності цілісного організму від нервової системи.

За тих часів заборонялося анатомувати людське тіло. Досліди проводилися на тваринах. Але Гален, працюючи хірургом у гладіаторів, зміг розширити уявлення про людину, включаючи її головний мозок, де, на його думку, виробляється і зберігається вищий сорт пневми як носійки розуму.

Велику популярність упродовж століть мало розвинене Галеном (услід за Гіппократом) вчення про темпераменти як пропорції у суміші декількох основних “соків”. Темперамент з переважанням “теплого” він описує як мужній та енергійний, з переважанням “холодного” – як уповільнений тощо. Велику увагу він приділяв афектам. Ще Аристотель писав, що можна пояснити гнів або міжособистісними відносинами (наприклад, як прагнення помститися за образу), або “кипінням крові” в організмі.

Гален стверджував, що первинним при афектах є зміни в організмі (“підвищення серцевої теплоти”). Прагнення ж помститися є вторинним. Через багато століть між психологами знову виникнуть дискусії навколо питання про те, що є первинним: суб’єктивне переживання чи тілесне потрясіння.

Нещастя, які переживали у жорстоких війнах з Римом і під його владарюванням народи Сходу, сприяли розвитку ідеалістичних вчень про душу. Саме вони підготували переконання, котрі асимілював християнська релігія.

Великої популярності набуло вчення філософі-містика з Александрії Філона (І ст. н.е.), який вчив, що тіло – це прах, який отримує життя від подиху божества. Цей подих і є пневма. Уявлення про пневму, яке посідало важливе місце в античних ученнях про душу, мало суто гіпотетичний характер. А це створювало підставу для ірраціональних, недоступних емпіричному контролю картин залежності того, що відбувається з людиною, від надчутливих, небесних сил - посередників між земним світом і Богом.

Після Філона пневмі приписують функцію спілкування тлінної частини душі з безтілесними сутностями, які зв’язують її з Богом. Виникає особливий розділ релігійної догматики, що описує ці “пневматичні” сутності. Він був названий пневматологією.

Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив Плотін (ІІІ ст. н.е.) – давньогрецький філософ, який став фундатором у Римі школи неоплатонізму. У всьому тілесному убачалась еманація (витікання) божественної, духовної першооснови. У Плотіна психологія уперше в її історії стає наукою про свідомість, яка розуміється як “самосвідомість”. Звернення інтересів до внутрішнього психічного життя людини відбулося у античній культурі задовго до Плотіна. Однак лише криза рабовласницького суспільства надала цьому зверненню сенсу відчуженості від реального світу і замкнула свідомість на її власних феноменах.

Ще не існувало передумов для усвідомлення суб’єктом самого себе як остаточного самостійного центру психічних актів. Ці акти вважались похідними від пневми (як найтоншого вогне подібного повітря) у стоїків, атомних потоків - у епікурійців.

Плотін, услід за Платоном, вчив, що індивідуальна душа походить од світової душі, якої вона прагне. Інший вектор активності індивідуальної душі спрямований до чуттєвого світу. (Тут Плотін також ішов за Платоном.) Та у неї Плотін виділив ще один напрям, а саме – зверненість на себе, на власні, невидимі дії та зміст. Вона ніби стежить за своєю працею, будучи її “дзеркалом”.

Багато століть по тому ця здатність суб’єкта не лише відчувати, пам’ятати або мислити, але й мати також внутрішні уявлення про ці функції, отримала назву рефлексії. Ця здатність не є фікцією. Вона є невіддільним “механізмом” діяльності свідомості людини, який з’єдную її орієнтацію у зовнішньому світові з орієнтацією у світі внутрішньому, у “самому собі”.

Плотін відмежував цей “механізм” від інших психічних процесів, на поясненні яких протягом століть була зосереджена думка багатьох поколінь дослідників психіки. Яким би широким не був спектр цих пояснень, він, зрештою, зводився до пошуків залежності душевних явищ від фізичних причин, процесів у організмі, спілкування з іншими людьми.

Рефлексію, яку відкрив Плотін, не можна було пояснити жодним з цих факторів. Вона видавалась самодостатньою сутністю, яку не можна логічно вивести. Такою вона й залишалась упродовж століть, ставши вихідним поняттям інтроспективної психології свідомості.

У новий час рефлексія постала в теоретичних уявленнях про неї як підстава і головне джерело знань про психічне буття.

Вчення Плотіна суттєво вплинуло на Августина (ІУ – У ст. н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Августин надавав трактуванню душі (вважаючи її знаряддям, яке керує тілом) особливого значення, стверджуючи, що її основу утворює воля (а не розум). Тим самим він став ініціатором учення, названого волюнтаризмом (од лат. “волюнтас” – воля).

Воля індивіда, будучи залежною від божественної, діє у двох напрямах: керує діями душі і повертає її до самої себе. Усі зміни, які відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб’єкта. Так, з відбитків, що їх зберігають органи чуттів, воля творить спогади.

Усе знання закладене в душі, яка живе і рухається у Богові. Воно не набувається, а видобувається з душі знову ж таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання є внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб збагнути якомога достовірніше власну діяльність та її невидимі продукти.

Ідея про внутрішній досвід, який є відмінним від зовнішнього, але володіє найвищою істинністю, мала в Августина теологічний зміст, оскільки проповідувалось, що ця істинність дарується Богом. У подальшому трактування внутрішнього досвіду, будучи вивільненим від релігійного забарвлення, злилося з уявленням про інтроспекцію як про особливий метод дослідження свідомості, яким володіє психологія на відміну від інших наук.