1

Гуманістична психологія

Гуманісти́чна психоло́гія — один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології, як основні предмети виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрям відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили.

До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

У 1963 р. перший президент Асоціації гуманістичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п'ять основних положень даного напряму психології:

1. Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).

2. Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не береться в розрахунок міжособистісний досвід).

3. Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).

4. Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).

5. Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).

На основі гуманістичної психології будуються деякі напрямки психотерапії і гуманістична педагогіка. Лікувальними факторами в роботі гуманістичного психолога і психотерапевта є, перш за все, безумовне прийняття клієнта, підтримка, емпатія, увага до внутрішніх переживань, стимулювання здійснення вибору і прийняття рішень, справжність. Однак, при видимій простоті гуманістична психотерапія заснована на серйозній феноменологічній філософській базі і використовує надзвичайно широкий набір терапевтичних технологій і методів. Одне з базових переконань гуманістично-орієнтованих фахівців полягає в тому, що кожна людина містить в собі потенціал одужання. При наявності певних умов, людина може самостійно і повною мірою реалізувати цей свій потенціал. Тому робота гуманістичного психолога спрямована, насамперед, на створення сприятливих умов для реінтеграції особистості в процесі терапевтичних зустрічей.

Культурно-історична психологія

Культурно-історична психологія — розділ психології, що вивчає взаємозв'язки між культурно-історичним розвитком соціуму і психікою окремого індивіду.

Представники: Е. Дюркґейм, Люсьєн Леві-Брюль, П'єр Жане, Л.С.Виготський.

Вивчення культурно-історичної детермінації психіки бере початок з другої половини XIXст. Першим дослідником був соціолог Еміль Дюркґейм. Започаткувавши поняття "соціальний факт", він проілюстрував, що кожна людина протягом свого життя проходить певні «періоди»: дитинство, робота, сім'я, шлюб, діти і т.д. Соціальний факт має ідеалізований характер і має індивідуальні втілення (відсутність сім'ї у одних людей та наявність у інших). Таким чином, Дюркґейм висунув гіпотезу про існування колективного уявлення про дійсність.

Колега Дюркґейма, Люсьєн Леві-Брюль, зробив висновки про існування двох типів колективного уявлення: сучасного та первісного.

Французький психолог П'єр Жане поглибив знання про соціальну детермінацію. Він припустив, що зовнішні взаємозв'язки між людьми поступово перетворюють їхні індивідуальні властивості психіки.

Найбільш повно принцип культурно-історичної детермінації психіки було розкрито в роботах Л.С.Виготського. Він припустив існування двох ліній розвитку психіки:

• природної,

• культурно опосередкованої

У відповідності з цими двома лініями розвитку він виділив «нижчі» і «вищі» психічні функції.

Прикладом нижчих, або природних, психічних функцій може служити мимовільна (в т.ч. ейдетична) пам'ять. До вищих психічних функцій впевнено відносять пам'ять, мислення, мову і сприйняття. Відносити до вищих психічних функцій увагу, волю, мотивацію в цілому, внутрішні почуття і соціальні емоції — питання спірне. Це обумовлено довільним існуванням цих процесів у індивіда.

Генетична психологія

Генетична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає об’єктивні процеси зародження психічних явищ на основі попередніх та становлення нових психічних механізмів.

Представники: Ж. Піаже, Л. Виготський, С. Максименко.

Виділяють два напрями :

• генетична епістемологія Ж. Піаже, метою якої є вивчення психол. механізмів та умов виникнення у людини різних форм і типів знань, понять, пізнав. операцій, співвідношення знань різного типу і рівня між собою;

• генетична психологія, представлена дослідженнями, виконаними у межах культурно-історичної концепції Л. Виготського з використанням експерим.-генетичного методу, якщо дослідж. має експерим. характер.

Об’єктом останньої виступає людина, духовно-тілесний індивід, породжений предметно-практич. діяльністю людства, трансформованою потім в окремих аспектах у його власну діяльність, а її завданням є встановлення закономірностей генезису вихідного змісту, недиференційованої чутливості людини до такого рівня досконалості псих. механізмів діяльності, коли виникає здібність здійснювати відкриття, винаходи або створювати художні образи.

Предметом є виникнення псих. явищ, їхнє походження, становлення у життєвих процесах, функціонування та відновлення після втрати ними дійових функцій.

Окремим напрямом генетичної психології стала українська. школа С. Максименка, представники якої особливу увагу приділяють дослідженню психологічних механізмів розвитку структур свідомості, становленню міжфункціональихї психологічних систем та вивченню суті генетико-моделюючого методу.