практична 2

Тема 2. 3 історігрозвитку політичної думки

1. Виникнення і розвиток політичної думки.

2. Політична думка в епоху Відродження.

3. Політологічні концепції XXст.

4. Сучасні соціально-політичні теорії.

1

Предметом історії політичних вчень є політичні ідеї і теорії минулого, взяті в їх виникненні, історичному розвит­ку у зв’язку із сучасністю. Вивчення історії політичних вчень дозволяє роз-крити і правильно зрозуміти сучасні політичні проблеми, бо у них зібрано величезний досвід багатьох по­колінь мислителів, котрі досліджували питання політики, влади, держави.

Майже тритисячолітня історія політичної думки може бути зведена до п’яти основних концепцій:

• Міфологічна.

• Філософсько-етична.

• Релігійно-християнська.

• Соціально-громадська.

• Соціально-економічна.

УІ тис. до н. е. на сході появилися і такі вчення, які у значній мірі будувалися на раціоналістичній аргументації і були пов’язані з прийняттям писаних юридичних законів, правил поведінки грома­дян.

У Стародавньому Китаї широкого поширення отримали погля­ди Конфуція (УІ-У ст. до н. е.). Він обгрунтовує патріархально- патерналістську концепцію держави: держава — велика сім’я, імператор — батько, прихильник ненасильницьких методів правлі­ння, рівномірного розподілу багатств. Імператор повинен керувати народом на основі доброти, а не закону. УII ст. до н. е. конфуціан­ство стає офіційного ідеологією.

З критикою конфуціанства у V ст. до н. е. виступив Лао-Цзи — основоположник даосизму.

Даосисти виступали з критикою насильства, війн, проповідува­ли ідеологію бездіяльності. Вони висловлювали здогадку про дого­вірне походження держави. Правда, у своєрідній формі, щобезпо- рядок у Піднебесній зупиняє і встановлює порядок вибраний „син неба“ (імператор).

В період найвищого піднесення рабовласницької демократії у У-ІІІ ст. до н. е. у Стародавній Греції і Римі соціально-політична думка досягає свого розквіту. Для неї характерна не міфологія, а роз­виток значних елементів теоретичних знань. Політичні погляди тут тісно пов’язані з філософськими і етичними поглядами. Тому вони отримали назву—філософсько-етичні концепції.

Основою політичного устрою СтародавньоїГреції були неза­лежні міста-держави (поліси) з досить широко розвинутою демок­ратією вільних громадян.

Періоди розвитку древньогрецького суспільства покла­ли свій відбиток на характер соціально-політичних поглядів. Туд можна виділити три періоди.

Перший — становлення державності (Гомер, Піфагор, Ге- ракліт).

Другий - зміцнення державності, розвиток рабовласниць­кої демократії — характеризується розквітом філософської і соц­іально-політичної думки (Цемокріт, Сократ, Платон, Арістотель).

Третій — розклад рабовласницького ладу, занепад держав­ності, відомий під назвою елінізм (Епікур, кініки та інші).

2

Політична думка епохи Відродження. Мислителі раннього етапу Нового часу особливу увагу звернули на концепції походження держави.

Видатним теоретиком цього періоду був Ніколо Макіавеллі (1469-1527).

У центрі політичної теорії Макіавеллі — методи здійснення дер­жавної влади, способи політичної діяльності. У таких творах як „Во­лодар", „Історія Флоренції", він створив політичний портрет пра­вителя, який спирається на закономірності, а не на догмати христи­янської моралі і релігії.

В цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної думки по­лягають у тому що:

• Відкинув схоластику і замінив її раціоналізмом і реалізмом.

• Заклав основи політичної науки.

• Виступив проти феодальної роздрібленості за створення цен­тралізованої Італії.

• Ввів у політичний лексикон поняття,держава", „республіка" у сучасному розумінні.

• Сформулював суперечливий, але вічний принцип „мета ви­правдовує засоби".

Політичне вчення англійського філософа і мислителя Дж. Локка викладене у праці ,Два трактати про правління" (1690). На його думку, до виникнення держави люди перебували у природ- ньому стані. Для природиього стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об’єктивно могли вирішувати конфлікти. Для надійного забезпечення природніх прав, рівності та свободи люди створили державу.

Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу.

У середині і другій половині XIX ст. розвиток демократії у Західній Європі здійснювався у процесі становлення промислово­го капіталізму. Це знайшло своє відображення у розквіті вільної конкуренції, розширення буржуазних прав і свобод, що привело до активізації ліберальних тенденцій у суспільно-політичній думці. Остання стала більше орієнтуватися на соціальні проблеми. Лібе­ралізм став основним напрямком політологічної думки цього пе­ріоду.

Ідеї лібералізму зосереджені у політичному вченні Д. Мілля (1806—1873), англійського прихильника рівноправності. Він вважав, що тиранія більшості, яка придушує меншість, може бути подолана у результаті застосування системи пропорційного представництва у виборчих округах.

Дж. С. Міль був захисником індивідуальної свободи. Він під­креслював, що принциповою метою суспільства є щастя.

3

XX ст. небезпідставно характеризується в політології як “соці- ая-демократичне”. Під цим терміном, як правило, мають на увазі теорію і практику усіх партій, що входять до Соціалістичного Інтер­націоналу. Водночас використовується цей термін і для означення соціально-політичного руху, а також ідейно-політичної течії. В рам­ках цього руху відокремлюють латинський, або середземноморсь­кий соціалізм (Франція, Іспанія, Італія, Греція, Португалія), скан­динавський (Швеція, Данія, Норвегія, Голландія, Фінляндія) та інтеїральний (Австрія, Німеччина) соціалізм тощо. В цілому ж вар­то зауважити, що в кожній країні Європи Існує своя модель соціал- демократії, яка має національну специфіку.

Соціал-демократизм (соціал-реформізм) — соціально-політич­не вчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демокра­тичний соціалізм та його досягнення шляхом поступових реформ.

Як суспільно-політична доктрина фашизм є основою програм­них настанов ультрареакційної, антидемократичної, радикально- екстремістської політичної течії, що прагне до встановлення теро­ристичної диктатури. Фашизм, як ідеологічна система, немає пев­ної ідейної програми і може бути пристосований до різних політичних цілей.

4

Сучасні політичні теорії та концепції

Підстава для класифікації	Зміст
Рівні об’єктів політики	Концепції глобального або міжнародного характеру
	Концепції суспільного рівня
	Концепції політичної сфери суспільства та політичного розвитку
	Концепції найважливіших підсистем політичної системи суспільства
	Концепції окремих або часткових політичних явищ
Політико- ідеологічна спрямованість	Ліберальні
	Консервативні
	Соціал-демократичні (реформістські)
	Марксистські
	Анархістські
	Фашистські
Специфіка предмета та об’єкта вивчення	Політико-правові
	Соціологічні
	Психологічні
	Емпіричні

Характеристика сучасної політології не може бути повного без аналізу вгщіву, який зробили і роблять на їх розвиток відомі пред­ставники американської політичної думки, такі як Ч. Мерріам, ГЛассуел, Г. Моргентау, 3. Бжезинський, Г. Армонд.

Ч. Мерріам і Г. Лассуел, спираючись на підтримку Чикагського університету, створили і утвердили в американській політичній науці школу прагматизму і політичного реалізму.

Найбільш відомим спеціалістом в американській науці вва­жається Гаральд Лассуел (1902—1979), який розробив теорію по­літичного психоаналізу.

Суть теорії політичного психоаналізу полягає в тому, що важ­ливим фактором, який обумовлює відношення індивіда до політи­ки, є психологічний механізм його особистості. Чим є політика для управляючих і управляємих, які психологічні риси особистості фор­мують відношення її до політики. Разом з тим сама політика формує потрібний їй психологічний обмін особистості — такі основні про­блеми теорії психоаналізу.

Стан сучасної політичної думки на Заході у значній мірі визна­чає розвиток політології у Франції:

Радикальні зміни у системі суспільно-політичного знання Франції відбулися після Другої світової війни. У 60—70 рр. було опубліковано роботи такими французькими політологами як М. Прело, Ж. Баранса, Ф. Бурріко, Ж. Бюрдо, Р. Арона, М. Дюверже та іншими, у яких розкривається предмет французької політоло­гічної науки.

Після війни чітко визначилася специфіка політичної науки. Вона виразилася в акцентуванні уваги французьких політологів на такі галузі знань, як політичні інститути і політичні відносини, ви­борчі системи і вибори, суспільне управління і політика.

Відповіді

1

Спираючись на багатий історичний досвід, Макіавеллі радить правителю, що краще внушити страх, ніж бути улюбленим, тому що більшість людей невдячні. Але, щоб уникнути ненависті, правите­лю необхідно утриматися від посягань на майно громадян і підда­них.

2

І. Кант (1724— 1804) всебічно обгрунтував політичну доктрину лібералізму. Людина повинна керуватися веліннями морального за­кону. Свобода людини часто переростає у вседозволеність по відно­шенні до іншої людини, щоб обмежити це необхідне право. Обо­в’язковість права досягається при допомозі примусової сили дер­жави.

Ідеал Канта — верховенство народу, свобода, рівність і неза­лежність всіх громадян.

Ці церон стояв у джерел „правової держави". Він також висту­пав проти деспотичної влади. При цьому використовував свій талант політичного діяча і оратора.

Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу.

3

В кінці XIX — початку XX ст. велику роль у розвитку політоло­гічної думки відіграв німецький політекономіст, теоретик — соціо­лог Макс Вебер (1864— 1920).

В політичній сфері він виділив три типи легітимної держави.

Перший тип держави, по Веберу, це держава котра підкоряєть­ся не особі, а закону.

Другий тип легітимної держави—традиційний, який заснова­ний не тільки на законності, але і на святенності старих порядків. Ідеальним прикладом такої держави є патріархальна.

Третій тип держави — плебісцитарна демократія, згідно з якою харизматичний лідер обраний при прямому голосуванні народу по­винен доповнити легітимну силу парламентської демократії.