NOTES_OF_LVIV_MEDIEVAL_CLUB_VOLUME_3

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

розпочати переговори із норманським вождем (ймовірно Раґнаром), в результаті чого, було укладено домовленість про виплату компенсації у вигляді 7000 фунтів золотом і сріблом [8, с. 371].

Очевидно, франкські правителі вважали за краще відкуповуватись від нападів вікінгів, аніж чинити збройний опір. З історії Англії добре відомі т. зв. «датські гроші» (грошовий відкуп, що сплачувався нападникам). Проте, дослідники часто не беруть до уваги той факт, що вперше такі виплати почали здійснювати франкські правителі, а вже згодом ця назва набула поширення в Англії. Набіги вікінгів на Францію не були схожими на перші напади, організовані ними в Британії. Вони були нетривалими й спрямовані на спустошення земель і отримання викупу від правителів [4, с. 134].

Більше того, цей напад став основою для багатьох різнобічних думок, стосовно участі в ньому Раґнара Лодброка, як ватажка нападу [8, с.371]. За даними джерел, він носив перед своїм загоном прапор із вишитим на ньому зображенням ворона самого Одіна, який ніби-то вказув напрям походу (звідси «brog» – прапор, «lod» – доля) [9, с.162]. Також, він згадується в сагах як «Раґнар Шкіряні Штани». Як зазначають дослідники Х. Арбман, Г. Джонс, О. Якуб, ця теорія, ймовірно, виникла через неофіційну версію, ніби в дитинстві він випадково впав в зміїне кубло, і вижив саме завдяки шкіряним штанам [4, c.101; 6, c. 208–209; 8, c.371]. Варто зазначити, що Раґнар Шкіряні Штани, став не тільки легендарною постаттю скандинавських джерел: з таким епітетом «легендарний», він згадується у працях професійних істориків-медієвістів [8, c. 371].В їхніх дослідженнях присутня двозначність стосовно епітету: перетворення справжнього Раґнара на вигадану постать, чи погодження з тим фактом, що Раґнар – дійсно історичний персонаж, якому приписуються вчинки, які перетворили його у свідомості сучасників і нащадків на легендарну постать, яка проживала в той час [8, с. 371].

Однак, відомий уельський дослідник Г. Джонс прямо заперечує сам факт існування Раґнара: «Рагнар, якого абсолютно не можна ототожнювати із його однофамільцем Рагнаром Шкіряні Штани, який у березні увійшов у гирло Сени і рушив на Париж, де розбив підрозділи Карла і захопив 111 бранців, згодом, повісивши їх на острівці посеред Сени. Пізніше, Карл заплатив Рагнару, щоб той пішов з миром і викупом» [5. с.

208–209, прим. 1].

Якщо прийняти до уваги ту обставину, що цей герой скандинавських саг був дійсно історичною постаттю, то ніяк не

61

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

вдається віднести його діяльність до певного проміжку часу. За підрахунками вчених, Раґнару було близько 150 років, коли він помер у ямі зі зміями у Йорку (865 р.) [5. с. 208–209, прим. 1]. Ім’я ватажка норманів “Раґнар”, згадується у «Фонтанельській хроніці» (ІХ ст.). Також в «Ксантенських анналах» (ХІ ст.) є свідчення про смерть язичника на ім’я Ренінхерн, «який грабував християн і святі місця» [2, с. 147]. Але, головному очевидцю цих подій, автору СенБертенських анналів, ім’я ватажка або не цікаве, або невідоме. Можливо, це через те, що з точки зору автора, він був не достойний того, щоб його ім’я стояло поруч з іменами франкських королів, і датським конунгом Хоріком [8, c. 372]. «Бертинські аннали» (ІХ ст.) згадують про напад скандинавів на портове місто Гамбург, який «був спалений норманами, а архієпископу Ансгару, вдалося втекти. Групи норманів, відпливли з Парижу вниз по Сені, і продовжили активно грабувати прилеглі території» [1,с. 17-22]. У статті Фрідріха Крузе

«Про походження Рюрика» згадується ватажок Раґнарій, який у 845 р. напав та спустошив Париж однак, через масове захворювання своїх воїнів, він не продовжив почате [7, с. 62].

Варто зазначити, що достовірних джерел, які б підтверджували існування Раґнара – немає. В основному, подробиці його життя і діяльності відомі з текстів скандинавських саг, де розповідається про його походи («Сага про Раґнара Лодброка» (ХІІІ ст.), «Сага про Раґнара і його синів» (ХІІІ ст.). Науковці припускають, що історичний Раґнар (якщо такий й був) проводив свою діяльність в першій половині IX ст. і був одним з найбільш впливових військових вождів Данії. Ймовірно, він був сином конунга Сіґурда Кільце (?– 770 рр.) [3]. Стосовно дружин Раґнара в кількісному аспекті, точно сказати не можливо, оскільки, в різних джерелах Лагерта, як така, взагалі не згадується. Загалом, у Раґнара було три дружини: перша – Лагерта, яка була жінкою-воїном, друга – Тора, і третя – Аслауг. За джерелами, у нього також була коханка, проста селянська дівчина, чиє ім’я не згадується [6, c. 65].

Згідно з цією думкою, Лагерта змогла вийти заміж за Раґнара тільки після того, як той вийшов переможцем у сутичках з ведмедем і вовком. Серед найбільш видних особливостей першої дружини Лодброка було чудове довге волосся. Вона була матір’ю сина Раґнара – Фрідлевуса, який відіграв в історії Скандинавії незначну роль, і двох дочок, імена яких не згадуються. Згідно з скандинавськими легендами, боги послали знамення Раґнару, нацькувавши на нього спочатку собак, а згодом ведмедя, що і стало приводом для розлучення з Лагертою [6, c. 65].

62

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

Раґнар залишив Лагерту, щоб віддати перевагу Торі, дочці гаутського ярла Херреда. Вона народила легендарному вождеві трьох дітей: Агнара, Ейріка і Алов (на останній згодом одружився англійський ярл Стейнар Собака) [6, с.63].

Пізніше, Раґнар Лодброк одружився втретє, цього разу на Аслауг, дочці прославленого Сіґурда Вбивці Фафніра. У них було п’ятеро дітей: Сіґурд Змієокий, Бйорн Залізнобокий, Хвітсерк, Івар Безкосний і Рагнхільд [3]. Як уже зазначалося, під час шлюбу Раґнар мав особистісний зв'язок із селянською дівчиною, дочкою фермера Хесбернуса. Він приходив до неї ночами таємно, переодягненим у жіночу сукню. Селянська дівчина звичайно ж була ісландського походження. Оповідачі саг не називають ім’я дівчини, так як ім'я та рід грали дуже важливу роль в житті скандинавів. Разом з тим, будьяка подібність з жінкою вела північних воїнів до ганьби [3].

Сином Аслауг і Раґнара був Сіґурд – дід Харальда I (850–933), першого правителя Норвегії. Цей син Раґнара мав відмінні риси сім'ї Аслауг. Батьком Аслауг був Сіґурд Вбивця, котрий розумів мову птахів, як і маленький Сіґурд [8, c. 58].

В історіографії існує думка, що прізвисько Сіґурдa “Змієокий” було неправильно витлумачено істориками: ніби то він мав дефект в оці – шрам у вигляді змії. Однак, швидше за все, це означало, що син Раґнара володів проникливим поглядом, як у мудрої змії. Цей погляд – характерна риса Раґнара Лодброка і його нащадків [10. c.

97]

У865 р, під час експедиції в Британію, дракар Раґнара сів на мілину в Нортумбрії на півночі Англії. Його військо було розбите, сам він потрапив у полон і за наказом короля Елли II (?–867), був скинутий в яму з отруйними зміями, де помер мученицькою смертю. Легенди свідчать, що помираючи, Раґнар вигукнув: «Як зарохкали б мої рідні поросята, якщо б вони знали, як зараз мені, старому кабану!» [10, c. 97]. Таким чином, він натякав Еллі II, що його сини, які на той час знаходилися в Швеції, помстяться за батька [10, c. 97].

У867 р. сини Раґнара (Івар Безкосний, Бьорн Залізнобокий та інші) вторглися до Англії і помстилися за загибель батька стративши короля Еллу і поклавши початок датському завоюванню острова [10, c. 107]. Королівства Нортумбрія, Мерсія і Східна Англія були розграбовані. Зрештою просування нащадків Раґнара зупинив Альфред Уессекський (849–901 рр.), розбивши їх військо в 871 р. [10, c. 108]

Отже, аналізуючи джерела IX–XI ст., можна наштовхнутись на ім’я «Раґнар» та його похідні. У більшості випадків, воно вживається

63

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

поруч із дефініціями «конунг», «ярл» або «король», що свідчить про титулованість та високий статус особи. Однак, у джерелах не однаково описано особисте життя Раґнара, та і дані, як б достовірно підтверджували його існування – немає. Однак, беручи до уваги той факт, що у скандинавських сагах частим персонажем є герой на ім’я Раґнар, можна припустити, що образ був змальований із історичної постаті і набув широкої популярності, що зумовило поширення імені та легенд по всій Скандинавії.

Список використаних джерел та літератури

1.Бертинские анналы, [в:] Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия, под. ред.Т. Джаксон, Москва, 2010, т. IV,

с. 17-22.

2.Ксантенские анналы, [в:] Историки эпохи Каролингов, пер. А. Сидорова, Москва 1999, с. 144–158.

3.Пряди о людях из Северной четверти, [в:] Исландские саги, под. ред. А. Циммерлинга, Москва, 2004, т. 2, с. 245–368.

4.Сага о Рагнаре Лодброке и его сыновьях, пер. К. Грота, Санкт-

Петербург 1844, с. 994-1012

5.А. Гуревич, Походы викингов, Москва 1966, 182 с.

6.А. Якуб, Образ норманна в западноевропейском обществе IX– XII вв. Становление и развитие историографической традиции, Омск 2008, 464 с.

7.Г. Джонс, Викинги. Потомки Одина и Тора, пер. З. Метлицкой, Москва2007, 445 с.

8.Ф. Крузе, О происхождении Рюрика, «Журнал Министерства Народного Просвещения»1836, № 1, с. 43–75.

9.Х. Арбман, Викинги, пер. Н. Ереминой, Санкт-Петербург

2006, 319 с.

10.С. Larrington, Юуra and Бslaug in Ragnars saga loрbrуkar: Women,

Dragons and Destiny, [in:] «Making History, Essays on the fornaldarsogur», London 2010, р. 53–68.

11.R. McTurk, Ragnarr Lorbrуk in the Irish Annals?, [in:]«Proceedings of the Seventh Viking Congress», London 1976, p. 93–124.

64

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

ИСТОРИЧЕСКИЙ ПОРТРЕТ РАГНАРА ЛОДБРОКА:

ИСТОЧНИКОВЕДЧЕСКИЙ АСПЕКТ

Диана БУГАЙ

Черновицкий национальный университет шимени Юрия Федьковича

На основе анализа источников относительно деятельности конунга Рагнара Лодброка и сквозь призму мифологизма и историзма было определено его место в скандинавской средневековой истории, освещены политические взаимоотношения между франкским, английским королями и вождем, что повлияло на дальнейший ход исторических событий и формирования военных союзов против датчан.

Ключевые слова: конунг, викинги, нападение, Рагнар, Париж, Нортумбрия.

HISTORICAL PORTRAIT OF RAGNAR LODBOK: SOURCE CRITICISM STUDY

Diana BUHAI

Yurii Fedkovych Chernivtsi National University

On the basis of the analysis of historical sources about activities of the Konung Ragnar Lodbrock and through the prism of mythology and historicism his place was identified in Scandinavian medieval history, the political relations between the Frankish, English kings and the leader were highlighted, that influenced the further course of historical events and the formation of military alliances against the Danes.

Keywords: conung, Vikings, assault, Ragnar, Paris, Northumbria.

65

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

УДК 930.2:[94:355.48(477)"972"

ОСТАННІЙ БІЙ СВЯТОСЛАВА ІГОРОВИЧА

Микола КОЗАК

Львівський національний університет імені Івана Франка

У статті розглянуто головні гіпотези щодо питання реконструкції обставин загибелі київського князя Святослава Ігоровича на дніпровських порогах у 972 р. Коротко проаналізовано ключові – наявні та гіпотетичні – писемні та археологічні джерела. Піддано сумніву інтерпретацію так званого «меча Святослава». Висловлено думку про неможливість детальної реконструкції обставин смерті Святослава на підставі існуючих на сьогодні джерел.

Ключові слова: Святослав Ігорович, Свенельд, Святославова могила, меч Святослава, Вознесенський скарб.

Київський князь Святослав Ігорович (944–972) із династії Рюриковичів, без сумнівів, є чи не найбільш виразною постаттю з-поміж українських князів. Будучи особистістю вкрай харизматичною та войовничою, він залишив по собі, поруч із

військовою славою, таємницю історії своєї загибелі. Всупереч легендарному амплуа князя-воїна, який, за словами Леонтія Войтовича, був «останнім вікінгом на київському престолі» [5, c. 227], на сторінках літопису знаходимо свідчення того, що князь Святослав був настільки ж нерозважливим, скільки й хоробрим.

Літописець доволі скупо описує останній акт життя князя, але можна зрозуміти, що й сам він засуджує його за нерозсудливість і зарозумілість, коли той у 971 р., разом із нечисленною дружиною потрапив у важке становище на дніпровських порогах, ігноруючи слушну пораду свого воєводи: «Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: “Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах”. Однак не послухав він його і рушив у човнах. Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: “Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною”. Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги» [12, с. 43].

66

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

Після голодної зими на порогах із, ймовірно, ослабленою та деморалізованою дружиною, Святослава спіткала фінальна невдача, коли він потрапив разом із багатою здобиччю до рук печенізького князя Кур’ї: «У рік 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом 1, пили з нього» [12, с. 43].

Леонід Махновець відзначає, що за «Уваровським списком» літопису (XVI ст.) на місці опису загибелі Святослава є згадка про те, що на чаші, виготовленій із черепа князя, було розміщено напис: «Чюжихъ желая своя погуби» [12, с. 43]. Можливо, такий вчинок був проявом певної іронії печенізького князя щодо того, як йому легко дісталась перемога над значним ворогом.

Мимоволі можна знайти аналогії між характерами Святослава Ігоровича та його батька, який також загинув через втрату пильності та відсутності стратегічної далекоглядності. Якщо у випадку з Ігорем відомо, що після загибелі його було поховано і навіть указано місце поховання: «І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростенягорода в Деревлянах і до сьогодні» [12, с. 43], то у випадку Святослава літопис обмежується тільки скупим описом убивства. Відсутність повідомлення про поховання наштовхує на думку, що, ймовірно, така скупість літописця була пов’язана з неможливістю поховати князя за всіма традиціями, адже його тіло, як бачимо в згадці про чашу, було піддано нарузі ворогами. Таким чином, із зрозумілих причин літопис промовчав про посмертні почесті Святославу. Найімовірніше, що за практикою того часу в честь князя на його батьківщині був споруджений так званий «кенотаф».

Варто приділити певну увагу візантійським джерелам щодо згаданих подій. Так, хроніст Лев Диякон (Х ст.) погоджується із позицією руського літописця про те, що князь загинув унаслідок засідки печенігів, але теж згадує, що деяка частина війська таки вціліла й успішно повернулася до Києва [13, с. 82]. Водночас свідчення хроніста Іоанна Скіліци (ХІІ ст.) відрізняється: він не згадує, аби хтось із дружини Святослава вижив після бою [13, с. 133].

Довгий час в історіографії не існувало чіткої думки щодо часу загибелі князя. Це зумовлено невідповідністю руського (березневого) та візантійського (вересневого) літочислення [3, с. 49]. Щодо року, то висувались різні гіпотези, які вказували на початок 70-х рр. Х ст.

Андрій Білецький переконливо довів, що датою смерті князя з урахуванням руських і візантійських джерел і зважуючи на використання астрономічного календаря, є 17 лютого 6480 (972) року

67

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

[3, c. 53]. Згідно «книжного» календаря це припадає на 1 березня, тобто на початок нового місячного та річного циклу язичницького календаря.

Намагання виявити могилу чи ймовірне місце загибелі Святослава Ігоровича трапляються ще від початку ХХ ст. [20, с. 105]. До цього часу дослідники обмежувалися невиразним припущенням, що князь Святослав загинув на дніпровських порогах, які до затоплення у 1932 р. внаслідок спорудження греблі «Дніпрогесу» знаходилися поміж містами Запоріжжя та Дніпро (Дніпропетровськ) на відстані майже 90 км [20, c. 105].

Однак серйозна дискусія розпочалася після відкриття на території Вознесенської гірки (зараз м. Запоріжжя) (рис. 5) «Вознесенського скарбу» (рис. 1) у ході Дніпробудівської археологічної експедиції 1927–1932 рр., яка діяла у зв’язку зі спорудженням «Дніпрогесу» [20, с. 106]. Варто зазначити, що скарб було виявлено неподалік курганного могильника (до 80 курганів) і прямокутного укріплення з невисоких валів завдовжки 52 м і завширшки 51 м із похованням-спаленням у центрі [20, c. 106]. Скарб становив собою циліндричну яму глибиною до 90 см і діаметром до 70 см, у якій знаходилися нашарування залізних, срібних і золотих предметів. Серед них стремена, вудила, стріли, окуття піхов шабель та срібні фігурки лева та орла зі змією в лапах; зверху скарб було простромлено трьома шаблями [20, c. 106–108].

Оскільки «Вознесенський», або як його ще називають «Кічкаський скарб», є наріжним каменем в археологічному дискурсі про смерть і могилу Святослава Ігоровича, варто більш детально розглянути питання його інтерпретації.

У 1930-х рр. значна частина Дніпробудівської археологічної експедиції була піддана сталінським репресіям, включно з відкривачем скарбу Володимиром Грінченком. Один із учасників експедиції, якому вдалося вціліти, був таганрозький археолог Михайло Міллер. Учений в 1942–1945 рр. перебував на окупованих Німеччиною територіях, у 1943 р. виїхав до Німеччини, згодом до Австрії, а протягом усієї війни активно співпрацював із німецькими SD та «Ahnenerbe» [9, c. 246]. Згодом, вочевидь вважаючи, що матеріали розкопок експедиції втрачені, а більшість учасників репресовані, М. Міллер усвідомлює необхідність оприлюднити наявні в нього матеріали та видає коштами української діаспори малотиражну брошуру «Могила князя Святослава» [15]. У своїй книжці М. Міллер жалкує, що не він очолював дослідження пам’ятки, а, на його думку, недостатньо компетентний В. Грінченко

68

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

[9, c. 247]. Саме з цієї праці, розпочинається серйозна дискусія й інтерпретація комплексу – начебто могили князя. Головною підставою для гіпотези М. Міллера була локалізація вище о. Хортиця так званої Кічкаської переправи, що особливо активно функціонувала в IX–XII ст. [15, c. 15].

ВУкраїні дискусія навколо інтерпретації скарбу розпочалася вже

вповоєнний час. Так, мистецтвознавець Леонід Мацулевич, аналізуючи срібну фігурку орла, виявлену в скарбі (рис. 2) переклав монограму, що містилася на грудях птаха як «Петрове» [20, c. 111]. Сам виріб, на думку вченого, виготовлений не пізніше IV–V ст., а за призначенням він міг бути «військовим знаком, прапором загону, при цьому не римського і не візантійського» [14, c. 183–205]. Археолог Алла Сміленко підтримала раніше висловлену гіпотезу про слов’янське походження скарбу. На підставі того, що в комплексі не виявлено житлових споруд, вчена припустила, що це міг бути постійний військовий табір, функція якого полягала в контролі за переправою. А. Сміленко звернула увагу й на те, що кожна категорія речей лежала окремим шаром, що є дуже цікавим. Згори шар стремен, (58 цілих і фрагментів), згори донизу шар вудил (40), пряжок (139 цілих і уламків) та з самого низу 7 цвяхів та предмети із срібла та золота, згадані фігурки та дрібні елементи озброєння [20, c.

111].

Проте й дотепер деякі дослідники інтерпретують скарб не як слов’янський, а як салтівський чи тюркський. Зокрема, таку думку ще у 1982 р. висловив Анатолій Амброз, а розвинув гіпотезу вже в 2009 р. Михайло Відейко. Згадані вчені вважають, що скарб слід пов’язувати радше з хозарами, ніж русами [20, c. 113].

У 2012 р. скарб привернув увагу згаданого вище А. Білецького, який намагався на підставі низки аналогій і зброєзнавчого аналізу матеріалу з комплексу та самого скарбу довести, що Вознесенський скарб дійсно є могилою князя Святослава. Цю ж концепцію перехопив і Георгій Шаповалов [20, c. 113–114]. Проте відомий

дослідник хозар Олексій Комар обґрунтовано вважає докази А. Білецького непереконливими, а атрибутику речей комплексу і наведені останнім аналогії – хибними [9, c. 248], тому доречно залишити питання відкритим.

Від себе додамо, що станом на Х ст. шабля та стремена з округлою підошвою, виявлені в комплексі ще не були настільки характерними для слов’янських воїнів, але водночас були в широкому обігу на озброєнні тих же хозар [8].

69

Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 3.

На підставі аналізу епістолярних джерел О. Комар зазначає, що наведена в роботі М. Міллера гіпотеза є неправильною. На думку дослідника, М. Міллер, ймовірно, ставився до критикованого в згаданій брошурі відкривача комплексу В. Грінченка з неприхованою неприязню, адже неодноразово писав доноси на колег [9, c. 250– 251]. Вочевидь це пояснює те, чому він сам уникнув репресій. Оксана Дровосєкова зазначає також те, що М. Міллер не міг під час відкриття скарбу бути присутнім у Запоріжжі й брати участь у дослідженнях, оскільки станом на час відкриття у травні 1930 р. перебував у Таганрозі [9, c. 249]. Проте з урахуванням навіть особистих кар’єристських інтересів М. Міллера, варто визнати, що його праця отримала вагомий резонанс. У своїй роботі він заповідав майбутнім поколінням українських патріотів встановити пам’ятник Святославу Ігоровичу на гіпотетичному місці його загибелі, що й відбулося у 2005 р. [9, c. 248].

Привертає надзвичайний інтерес і такий «дивний» збіг обставин, що восени 2011 р. саме в північних околицях о. Хортиця, неподалік від встановленого пам’ятника «випадковим» чином було «виловлено» той самий знаменитий «меч Святослава» [17, c. 51–52]. Опісля меч було викуплено з ініціативи Національного заповідника «Хортиця» та міської ради м. Запоріжжя за 10 тисяч доларів США. Знахідка отримала значний резонанс у ЗМІ [17, c. 51–52].

Перш за все привертає увагу надзвичайно гарний рівень збереженості меча, що дослідники намагаються пояснити його перебуванням під нашаруваннями мулу і піску. Довжина меча становить 0,96 м, вага 1 кг. [17, c. 52–53]. Елементи руків’я зберегли багаті декоративні компоненти з срібла, міді та латуні, що наштовхнуло В’ячеслава Саричева на порівняння знахідки з мечем кастильського принца Фердинанда де ла Седра ХІІІ ст., який був менше оздоблений [18, c. 114]. Дослідник намагається обґрунтувати доцільність припущення про належність меча Святославу. На нашу думку, такий аргумент не є об’єктивним з огляду на те, що мечі ХІІ– ХІІІ ст. вже не містять прикрас, рельєфних орнаментів, їхні руків’я виготовляються з одного матеріалу, на відміну від багато оздоблених взірців Х–ХІ ст. [6, c. 86]. Тому така аналогія не має сенсу. Оскільки мечі епохи вікінгів були виключно статусними й дорогими, майже всі вони мали прикрашені руків’я, на відміну від мечів пізнього середньовіччя. Але викликає сумнів сам факт наявності розкішної зброї у Святослава – князя, який спав на кінському сідлі та зневажав розкіш.

70