Доклады / Загальна характеристика економіки України напр.80-х-поч.90-х років

ДОПОВІДЬ

Загальна характеристика економіки України напр.80-х-поч.90-х років

На квітневому (1986) пленумі ЦК КПРС було проголошено стратегію прискорення соціально-економічного розвитку, яка передбачала вирішення найактуальніших проблем економіки. Але продуманих заходів щодо подолання економічної кризи визначено не було. У зв'язку з цим в економіці і далі наростали негативні явища, усе відчутнішим ставав дефіцит товарів першої необхідності, погіршувався фінансовий стан підприємств і держави. За інерцією функціонували малоприбуткові трудо- та енергомісткі паливні й сировинні галузі, які працювали переважно на військово-промисловий комплекс. Значні кошти поглинало масштабне виробництво військової техніки, чому не змогло протидіяти запровадження у 80-90-х роках конверсії.

Усе це у комплексі спричинило деградацію економічної системи країни. У 1986 р. приріст національного доходу в СРСР становив 2,3 %, а у 1987р. - лише 1,6 %. Попри продекларований курс на перехід до ринкових відносин в економіці тривав адміністративний диктат. Не забезпечило очікуваного поліпшення скасування після 1988 р. 103 республіканських органів управління.

Особливо нагальною була потреба у структурній перебудові промисловості, оновленні й модернізації виробничих фондів, зношеність яких у другій половині 80-х років досягла 55-60 %. Наслідком переважаючого розвитку товарів групи "А" стало те, що тільки 20 % потужностей промисловості працювали на споживчий ринок. Унаслідок цілеспрямованої політики Москви в Україні майже 80 % загального обсягу промислового виробництва не мали завершеного технологічного циклу, що негативно позначається на її економіці дотепер. Не дала очікуваних результатів і спроба запровадити реформу, яка повинна була забезпечити перехід до нового господарського механізму управління, що ґрунтувався б на врахуванні економічних інтересів суб'єктів економіки.[1]

Якісні зміни у зайнятості населення України трансформаційного періоду пов'язані з формуванням економічної системи на ринкових засадах. Згідно із Всеукраїнським переписом 2001 р., у структурі зайнятості населення за видами економічної діяльності домінували: обробна промисловість (17,4 % загальної кількості зайнятих), сільське та лісове господарство (21,5 %), торгівля (10,9 %), освіта (8,4 %), охорона здоров'я та соціальна допомога (7,6 %), державне управління (6,1 %). У харчовій галузі зайнятий кожний п'ятий працівник обробної промисловості.

У кооперативному секторі на початок 1990 р. в Україні було зайнято приблизно 700 тис. працівників. Він виробляв продукції та надавав послуг населенню на суму до 5 млрд крб. Але загального становища його діяльність поліпшити не могла, бо третина продукції та послуг кооперативного сектору надавалася не населенню, а державним підприємствам. Майже 60 % кооперативів створювались у мережі громадського харчування.

Спроби розпочати в 1990 р. нову економічну реформу, суть якої полягала в можливості співіснування ринку і соціалістичних засад в економіці, господарської свободи і державного контролю, були заблоковані Верховною Радою СРСР, оскільки реформа передбачала підвищення цін. Не отримала підтримки і реформаторська програма економіста Г. Явлінського під назвою "500 днів". У результаті тривалих дискусій і багатьох компромісів було прийнято основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки, що поєднували ринкові і директивні методи, з переважанням директивних. Однак і це не дало сподіваних результатів. Підприємства, як правило, відправляли продукцію туди, звідки надходили матеріали і сировина, а не на підприємства, де вона була необхідна для завершення технологічного циклу. Керівництво республік та областей вимагало від підприємств виконання замовлення передусім свого регіону, що спричиняло зупинення підприємств союзного підпорядкування. У1990 р. в СРСР відчутно скоротилися обсяги суспільного виробництва, а національний дохід України зменшився на 1,5 %. Очікуваного "прискорення" не відбулося.[2]

Економічну ситуацію в Україні ускладнювали страйки шахтарів, руйнування економічних зв'язків між республіками, непродумана цінова політика Росії. Наприклад, у 1990 р. вона підвищила ціни на м'ясо, не погодивши цього рішення із сусідніми республіками, що спустошило продовольчий ринок України. За перше півріччя 1991 р. національний дохід і продуктивність праці в республіці знизилися на 8 %, промислове виробництво - більше ніж на 4 %. Дефіцит державного бюджету становив 40 млрд крб, що зумовило знецінення і девальвацію грошей. Замість розроблення продуманої стратегії економічного розвитку Верховна Рада України в липні 1991 року прийняла "Програму надзвичайних заходів із стабілізації економіки та виходу її з кризового стану", зорієнтовану на зростання обсягів промислового виробництва, насичення ринку товарами, подолання кризи в сільському господарстві. Але ця програма не передбачала запровадження ринкових відносин, оскільки ґрунтувалася на адміністративних методах керівництва економікою.

Активний пошук шляхів переходу до ринкової економіки розпочався після проголошення незалежності України. Передусім необхідно було реорганізувати наявний економічний потенціал на ринкових засадах, частково здійснити його роздержавлення, приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівноправні умови для всіх форм власності. Водночас потрібно було нейтралізувати негативні наслідки скорочення, розриву традиційних зв'язків між Україною і республіками СРСР, унаслідок чого тисячі підприємств залишилися без споживачів і фінансування. Саме це спричинило звуження обсягів виробництва в Україні більше ніж на третину.

Особливо актуальною була структурна перебудова промисловості, яка передбачала б подолання її орієнтації на важку індустрію, ліквідацію затратного характеру виробництва завдяки впровадженню ресурсозбереження, новітніх технологій, орієнтацію на задоволення соціальних потреб. Ефективна система внутрішньої економічної кооперації, а також і з державами близького й далекого зарубіжжя теж могла б посприяти позитивним змінам у народному господарстві. Але ніяких реальних кроків щодо цього зроблено не було. Економіка продовжувала розвиватися екстенсивно, і надалі зберігався затратний характер виробництва. За надзвичайно складного становища з енергоносіями мільйони тонн нафти комерційні структури вивозили за кордон. Виручені кошти витрачалися не на розвиток економіки, а на придбання споживчих товарів. Негативно позначилося на функціонуванні економіки і присвоєння Росією прав колишніх союзних органів, фондів Держбанку СРСР, золотого та алмазного фондів та ін. За цих складних умов уряд В. Фокіна виявився неспроможним вирішувати найактуальніші для української економіки проблеми.[3]

Особливо відчутною стала залежність енергетичного ринку України від імпорту нафти і газу. Після того як Україна почала платити Росії і Туркменистану (хоча і з великими затримками) реальну ціну за нафту і газ, частка витрат на енергоносії у виробленій продукції дуже зросла. Це спричинило підвищення сукупних витрат виробництва і відповідно зменшення обсягу національного доходу. Крім того, невпинно зменшувалися обсяги видобутку вугілля в Україні (зі 165 млн т у 1990 р. до 70-60 млн т у 1999-2008 рр.). Енергетичному ринку України завадило і те, що після Чорнобильської катастрофи всі плани використання ядерної енергії були скорочені, задовго до вичерпання запланованих ресурсів була закрита сама ЧАЕС.

Уряд Прем'єр-міністра Л. Кучми у жовтні 1992 року намагався відновити галузеве централізоване управління народним господарством, запровадити держзамовлення, зупинити інфляцію обмеженням заробітної плати, контрольованою кредитною емісією, контролем над ціноутворенням підприємств-монополістів. Неодноразово підвищувалися ціни на продовольчі й промислові товари. Але ці заходи суттєвих позитивних змін не забезпечили. Мало що дало і наділення уряду надзвичайними повноваженнями.

Ситуація не поліпшилася, коли після відставки Л. Кучми у вересні 1993 року всю повноту виконавчої влади взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувати обов'язки Прем'єр-міністра було доручено Ю. Звягільському. У грудні 1993 року знову піднялися ціни, що мотивувалося необхідністю забезпечення паритету на продукцію села і міста, недопущенням масового вивезення продуктів харчування тощо. Обіцяна поступовість у проведенні ринкових реформ, схвалена у грудні 1993 року Верховною Радою, вилилась у фактичну відмову від них. Почалося згортання засобів економічної лібералізації, було штучно запроваджено низький фіксований валютний курс. Інфляція знизилася за рахунок масового зупинення підприємств, відстрочення бюджетних виплат, небувалого зростання заборгованості.

Намагаючись подолати інфляцію, уряд запровадив примусовий курс купонокарбованця щодо долара і російського рубля, що спричинило відплив капіталів за кордон. За різними оцінками, у 1994-1997 рр. за межами України зберігалося понад 20 млрд дол. США. Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд різко підняв ставку прибуткового податку з громадян, що породило тіньову економіку, подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Унаслідок цього за шість місяців 1994 р. темпи спаду виробництва проти відповідного періоду минулого року зросли більше ніж на третину, особливо в базових галузях промисловості. Українські ринки заполонили товари іноземного виробництва. Лише врожайний 1993 р. та самовіддана праця селян дали змогу уникнути великого спаду в сільському господарстві.

Попри формування багатоукладного народного господарства суттєвого прискорення ринкової трансформації економіки не відбулося. Провалилася програма стабілізації фінансово-грошової системи, наслідком чого стала відмова від запровадження у жовтні 1995 року національної валюти - гривні. Це було зроблено лише у вересні 1996 року. Не набула належного розвитку соціальна політика. Скорочення дефіциту бюджету з 20 % до 10 % наприкінці 1994 р. вдалося досягти заморожуванням зарплати. Більшість із 22 700 об'єктів, приватизованих у 1995 р., була продана за заниженими цінами, часто власниками ставали не працівники, а зацікавлені в перепрофілюванні підприємств фінансові кола.

За чотири місяці 1995 р. промислове виробництво України скоротилося проти аналогічного періоду минулого року на 12,7 %. Ця тенденція продовжувалася у 1996- 2004 рр. Знизилися видобуток вугілля, виробництво продукції машинобудування (на 24 %), будівельних матеріалів (на 18,4 %). Спад виробництва в текстильній промисловості становив 55,2 %, на підприємствах місцевої промисловості - 38,8 %. За 2000-2002 рр. національний дохід скоротився на 34,5 %, ВВП зменшився на 40 %, темпи промислового виробництва знизилися на 37 %, зокрема у вугільній промисловості - на 34 %, в хімічній - на 45 %, у машинобудуванні - на 43 %.[4]

Список використаної літератури

1.Тимочко Н.О.,Пучко О.А.,Рудомьоткіна Л.М.Економічна історія:лекції/О.Н.Тимочко, О.А.Пучко, Л.М.Рудомьоткіна.-К.:КНЕУ,2000.-С.211-215

2.Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу: навч.пос./О.М.Царенко, А.С.Захарчук.-С.:Університетська книга,2000.-С.283

3.Плохий С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності/С.Плохий.-К.:Клуб сімейного дозвілля,2016.-С.327-329

4.Гісем В.О.Історія України:підр./О.В.Гісем.-Х.:Ранок,2019.-С190-194