ЗХ ДІАСПОРА

Діти емігрантів, друге покоління діаспори, намагаються яко­мога активніше соціалізуватись у новій країні. Вони ідентифіку­ють себе громадянами країни в якій народились, а батьківщину своїх батьків сприймають із симпатією як географічну (не духов­ну) реальність. Це покоління ніби «стирає» в собі ознаки націо­нальності батьків і прагне досягти певних висот у своїй країні, а загалом живе і працює за суворими, прагматичними законами. Часто з цього покоління виходять мільйонери, політики, банкіри, промислові магнати тощо. Їхні діти живуть у достатку, здобува­ють престижну освіту, а в спілкуванні зі своїми дідами і батьками проявляють небувалий інтерес до батьківщини своїх дідів.

Саме це третє покоління діаспори досить часто «реставрує» в собі риси свого етнічного походження. Це призводить до того, що багато представників цього покоління прагнуть допомогти країні своїх дідів, зацікавлені у відкритті на її теренах власного бізнесу. Як правило, це покоління із симпатією ставиться до сус­пільно-політичних, культурних процесів на своїй прабатьківщи­ні, і прагне до встановлення і подальшого розвитку взаємних на­укових, економічних, мистецьких зв'язків.

Зауважено, що саме вихідці із західноукраїнських земель зде­більшого виїздили до країн Західної Європи, Америки і на тери­торію колишнього Радянського Союзу. Сучасна четверта хвиля повторює цю тенденцію.

Згідно з інформацією Міністерства праці і соціальної політи­ки від 30 вересня 2002 р., що базується на офіційній статистич­ній звітності, яку надають до державної служби зайнятості суб'єкти господарської діяльності, що займаються працевлаш­туванням громадян за кордоном, протягом 2001 р. за кордоном легально працювали 36 329 громадян України. Більшість закор­донних трудових мігрантів з України працювали в таких країнах як Чехія (1275 осіб), Німеччина (1241 особа), Кіпр (4979 осіб),

Греція (12 442 особи), Великобританія (3514 осіб), Росія (1328 осіб). Із загальної кількості працевлаштованих за кордоном 31 069 — трудящі мігранти, лише 419 — сезонні працівники.

Якщо розглядати розподіл громадян України, які тимчасово легально працювали за кордоном за видами діяльності, то на тра­нспорті та зв'язку перебували 28 624 особи (у тому числі на мор­ському транспорті — 28 611 осіб — 79 % загальної чисельності), у будівництві — 1384 особи, у риболовстві — 3617 осіб. Прикме­тно, що 35 % із загальної чисельності громадян країни, що пра­цювали за кордоном мали вищу освіту, 35 % — професійно-технічну.

За даними обстеження у 2000 р. трудові поїздки за межі Укра­їни здійснили 271,5 тис. жителів 8 регіонів держави, з них 95 тис. осіб (0,8 %) були задіяні у човниковій торгівлі і 176,5 тис. (1,5 %) — у власне трудових міграціях. Крім того, виявлено, що станом на березень 2001 р. 204,1 тис. жителів Волинської, Доне­цької, Закарпатської, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Рівненської та Чернівецької областей (1,7 % населення віком 15—17 років) за повідомленням родичів тимчасово були відсутні в місці постійного проживання протягом трьох місяців і більше, займаючись трудовою діяльністю за кордоном.

Результати обстеження засвідчують, що сільське населення, особливо у Закарпатській області, інтенсивніше, ніж міське, бере участь у трудових міграціях (частка сільських жителів серед тру­дових мігрантів склала майже 53 %). Навпаки «човникова» торгів­ля отримала незрівняно більше поширення серед міських жителів. Зазвичай українські трудові мігранти перебувають за кордоном від 2 тижнів до 6 місяців. Сезоном найбільшої активності є літо.

За даними проекту «Каритас-Україна» по дослідженню украї­нської трудової еміграції, наведено наступні дані про перебуван­ня на заробітках, зокрема, в дужках вказано офіційні дані:

Італія  500 тис. (195,4 тис)   Греція 75 тис. (20 тис.)

Польща           450 тис. (20 тис.)       Нідерланди    40 тис.

Іспанія            250 тис. (52,7 тис.)    Великобританія         70 тис.

Португалія     50 тис. (44,6 тис.)      США  500 тис.

Чехія   150 тис. (51 тис.)       Росія   2 млн (169 тис.)

Неорганізована трудова еміграція здійснюється силами та за кошти самих мігрантів. Така трудова міграція має ще назву неле­гальної (незареєстрованої, стихійної). До нелегальних трудових мігрантів міжнародна статистика відносить тих, хто в'їхав на те­

риторію країни без офіційного дозволу, що обумовлює місце проживання та рід занять, або тих, чий закордонний термін пере­бування в країні закінчився. Нелегальні трудові мігранти не за­безпечені гарантіями країни імміграції щодо умов праці та соціа­льного захисту. Облік нелегальних трудових міграцій не має достовірної статистики навіть серед більшості країн, де діють ре­єстри населення.

Захист прав громадян легально, тимчасово працевлаштованих за кордоном, регулюється шляхом укладання двосторонніх дого­ворів між Україною та іншими державами. Урядом України ук­ладені Угоди про взаємне працевлаштування громадян з Урядами Республіки Польща, Чеської Республіки, Литовської Республіки, Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Латвійської Республіки, Словацької Республіки, Республіки Вір­менія, Соціалістичної Республіки В'єтнам тощо. Дія цих угод розповсюджується лише на тих громадян, які працюють на за­конних підставах, тобто в'їхали на територію країни працевлаш­тування на підставі робочої візи, не туристичної або гостьової, отримали дозвіл на працевлаштування і дозвіл на перебування.

Проте цих заходів недостатньо. Сучасна нелегальна трудова емі­грація є проблемою, яка потребує негайних серйозних заходів на державному та міждержавному рівні. В окремих регіонах, особливо на заході України, розміри трудової еміграції набули масового ха­рактеру, що призвело до фактичної втрати найбільш енергійної, продуктивної частини громадян. Праця за кордоном нерідко пов'язана з жахливими умовами, безправ'ям. Сучасна четверта хви­ля еміграції має відмінність від попередніх у вирішальному питан­ні — ставленні до власної етнокультурної ідентичності, оскільки це питання, в силу соціальних особливостей, є не надто суттєвим.

Для українських громад на Заході, головною функцією завжди було збереження політичних і культурних надбань, а також на­родних традицій нерадянської України. Іншою метою, був захист українських національних інтересів — за умов, коли співвітчиз­ники в радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусил­ля діаспори, інформація про Україну залишалася би дозованою, викривленою. Не дивно, що відносини між Радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Внаслідок цього українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як ві­кна на Захід, а українська діаспора була позбавлена притоку сві­жих сил, якого вона дуже потребувала. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і в Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки є нагода бути корисними одне одному.

Література:

Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. — Житомир: «Льонок», 1992.

Заставний Ф. Географія України: У 2-х книгах. —

Львів: Світ, 1994. — 472 с.

Євтух В. Українська діаспора. Соціологічні та істори­чні студії. — К.: Вид УАННП «Фенікс», 2003.

Мала енциклопедія етнодержавознавства /НАН Украї­ни. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра: Гене за,

1996.

Міграційні процеси у сучасному світі: світовий, регіо­нальний та національний виміри: (Понятійний апарат, кон­цептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю. І. Римаренко; За ред. Ю. Римаренко. — К.: До­віра, 1998.

Українська діаспора / За ред. В. Євтуха, В. Марку-ся. — Київ — Чикаго, 1992.

Пономарьов А. Українська етнографія: курс лекцій. —

К.: Либідь. 1994.

Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993.

Якименко М. Роль українців у залюдненні і господар­ському освоєнні Сибіру та Далекого Сходу (кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // Сучасність. 1993. — № 1. — С. 110—113.