Б. Гаврилишин. До ефективних суспільств

до різних частин ідеологічного спектру, та в суспільствах, де влада настільки децентралізована, що кожна спільнота, кожний регіон можуть вирішувати власну долю та почуватися відповідальним за це, не звинувачуючи центральний уряд в усіх проблемах. Стихійні ринкові економіки призводять до значного збагачення невеликої кількості людей та значної різниці між дуже багатими й бідними. Економічні системи з державним плануванням та власністю можуть існувати тільки протягом короткого часу на ранніх стадіях економічного розвитку, за що потрібно сплатити високу ціну політичного тиску й страждань населення. Тому працюватиме лише така економічна система, яка враховує реальні інтереси зацікавлених сторін, не фокусуючись лише на власниках, уряд, бізнес і профспілки якої спільно працюють для задоволення бажань і потреб суспільства.

ООН фактично є асоціацією урядів: це не об’єднання людей світу. Світовий лад може бути створено й ефективно працювати, якщо він базується на системі цінностей і поведінці, політичному управлінні та економічних системах хоча б наближених до описаного вище. Ми не маємо вибору. Як я закінчив цей розділ 30 років тому:

“Ми не можемо покинути нашу планету. Ми не бажаємо її руйнації. Жодна частина людства не в змозі її привласнити. Нам слід пристосуватись до правил співжиття, якими будемо керуватися в умовах майбутнього єдиного світового ладу, нашої спільної долі”.

УКРАЇНА:

20 МИНУЛИХ І 20 МАЙБУТНІХ ЛІТ

ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Катастрофа в Чорнобилі стала важливою подією у нашій сучасній історії. Вона підтвердила, що майже всі рішення з управління всім, що стосувалося Української радянської соціалістичної республіки, ухвалювались в Москві, а не в Києві. Це теж частина жахливої спадщини Радянського Союзу для України, що вплинула на психіку і здоров’я тисяч українців, залишила великий бюджетний тягар, який існуватиме ще десятиліттями. Однак ця подія була потужним сигналом для населення до переосмислення стану України й бажання його змінити, навіть серед багатьох партократів України.

Наступні два роки (1987–1989) — це початок відлиги. З’являються перші промені надії на те, що в Україні відбудуться зміни. Підносяться голови, починаються дискусії, все більш публічні, особливо серед колишніх політичних в’язнів, літературної і культурної еліти, організовується РУХ, з’являються самостійницькі статті, навіть у газеті “Ленінська молодь”, опубліковані у Львові.

1990–1991 роки — це період не тільки національної ейфорії, а й конкретних дій і подій у напрямі до незалежності: живий ланцюг зі Львова до Києва у січні 1990 року, на згадку про події та проголошення незалежності в 1918 році, перші демократичні вибори до Верховної Ради (ВР) у березні, семінар у ВР в травні про різні моделі демократії, їхні позитиви і негативи (Швейцарія – Німеччина, Об’єднане Королівство – Канада, Франція – США).

Третина депутатів — націонал-демократи — наступають,

акомуністи відступають, одні зі суто опортуністичних причин,

аінші тому, що перетворюються на щирих патріотів. Починається серйозна законодавча праця. 16 липня ВР майже одноголосно ухвалює Декларацію про суверенітет України, в якій вже ясно окреслено ключові принципи зовнішньої політики.

Леоніда Кравчука вибирають головою ВР на місце відсутнього першого секретаря Компартії України, який того дня був у Москві.

Рада Міністрів, однак, не реалізує на практиці Декларацію про суверенітет. Реагуючи на це, 1 жовтня 1990 року група студентів розкладає намети на площі Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності), проголошує голодування і ставить п’ять на той час зухвалих вимог, а саме: звільнення прем’єр-міністра Масола, вибори до ВР весною 1991 року, націоналізація майна компартії України, заборона українським солдатам воювати за межами України та непідписання пакту про продовження чинності Радянського Союзу.

Спочатку ВР реагує цинічно, але кількість голодуючих студентів зростає, підтримка населення стає відкритою і, зрештою, виливається в масовий марш студентів майже всіх ВНЗ Києва до Майдану Незалежності, а опісля до ВР. У сесійному залі Олесь Доній — головний організатор голодування — виголошує доповідь, ставить жорсткі умови депутатам, даючи їм тільки 20 хвилин на прийняття п’яти вимог голодуючих студентів. ВР “здалася”, погодилася на всі вимоги й відразу звільнила прем’єр-міністра. Жодного зі студентів не побили і не заарештували. Ця подія стала великим кроком до демократії та незалежності.

Путч проти Горбачова 19–22 серпня 1991 року стає каталізатором драматичної події. Україна під керівництвом Кравчука не включається в путч, і на особливому засіданні ВР у суботу 24 серпня проголошується Акт про незалежність, ухвалюється рішення щодо проведення всенародного референдуму про незалежність і призначення виборів президента на 1 грудня.

Згадую один дуже цікавий момент того дня. Під час сесійної перерви сім депутатів та я сиділи за круглим столом у приймальні голови Верховної Ради. На порядку денному єдине питання: як назвати країну, яку проголосимо незалежною? Першою приходить на думку назва “Демократична республіка Україна”. “Таких назв було вже багато, проте не всі країни, названі так, були справді демократичними”. “В такому випадку, “Республіка Україна”. Тоді Дмитро Павличко, поет і політик, миттєво реагує: “А чому не просто ‘Україна’?” Голосувати не було потреби, на всіх обличчях засяяли усмішки радості. Менш ніж за хвилину ми ухвалили рішення про назву нашої країни, сподіваючись, що такою вона залишиться вічно.

раїна. Леонід Макарович попросив мене піти до “будинку з химерами” та перевірити, що там “хлопці” роблять. Молода команда не звернула жодної уваги на моє попередження, що ця схема небезпечна, а крім того, її неможливо було втілити. Вже в Касабланці я дізнався, що президент Кравчук збирався запропонувати парламенту схвалити згаданий випуск облігацій. Незважаючи на мої поради і навіть благання в телефонній розмові вночі 10 листопада не робити цього, тому що це зашкодить його репутації, економічно наївний Кравчук виносить цю схему на голосування у ВР наступного ранку. На щастя, ВР цього рішення не ухвалила.

Через некомпетентне керування економікою країни починається велика семирічна економічна криза: сильний спад ВВП, крах або демонтаж багатьох підприємств, безробіття, а разом з тим і гіперінфляція. Замість ейфорії 1988–1992 років приходять песимізм, недовіра до влади й навіть сумніви в доцільності самостійності.

Однією з важливих політичних дій Кравчука стало підписання 14 січня 1994 року договору про ядерне роззброєння України та передачу зброї на знищення до Російської Федерації (РФ). Це знову, перш за все, під тиском США (договір було підписано Кравчуком, Клінтоном і Єльциним), хоча США опісля не поспішали компенсувати Україні втрату цієї військової потужності й надали смішну суму на ліквідацію ядерної зброї. Разом із цим Україна втратила можливість гостріше поторгуватись із зовнішнім світом, особливо США, за більші економічні привілеї та кращий політичний статус. На виправдання цього кроку треба згадати, що ядерне роззброєння було передбачено в Декларації про суверенітет у липні 1990 року і що збереження ядерної зброї в доброму стані було б перевантаженням і так крихкого державного бюджету.

ПЕРШИЙ МАНДАТ КУЧМИ (1994–1999 РОКИ)

Другі президентські вибори відбулись в нормальний демократичний спосіб. Можливо, через зайву самовпевненість Кравчук програв, і другим президентом стає Леонід Кучма. Він починає з добрими намірами. Ще перед виборами під час приватної зустрічі він мене запевняв, що не запроваджуватиме російської мови як другої офіційної, і що відносини

і людини, більш прийнятної для Путіна. Економіка й далі працює більш-менш нормально, але демократія зазнає тиску, особливо після того, як Медведчук стає головою адміністрації Кучми. Вбивство Ґонґадзе, плутанина довкола цієї справи, скандали навколо продажу зброї — все це “темна доба” режиму Кучми – Медведчука. У суспільстві зростає незадоволення, особливо у західних і центральних областях, організовуються демонстрації “Україна без Кучми”, що супроводжуються побиттям та арештами демонстрантів.

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Осінь 2004 року. Наближаються президентські вибори. Кучма не може змінити Конституцію і висунути свою кандидатуру на третій термін. Головними кандидатами стають Янукович із “благословення” Кучми та за нахабної підтримки Путіна, і Ющенко, який має підтримку більш свідомих, демократичних, патріотичних, проєвропейських громадян. Янукович, однак, має “адміністративні ресурси”, підтримку потужних олігархів, більшості виборців у східних та південних областях і, особливо, проросійських виборців. Явне зловживання адміністративними ресурсами, фальсифікація результатів і спроба отруєння Ющенка (хто його організував?) загострюють настрої

усуспільстві. Політична напруга підноситься. Молода політична організація “Пора” готувалася до демонстрацій, і реакція народу була швидкою і спонтанною. Тисячі, а опісля сотні тисяч людей з найвіддаленіших куточків України приїздять до Майдану Незалежності й починається Помаранчева революція.

Помаранчева революція — це одна з найважливіших, найшляхетніших подій в історії України. Це був високий рівень моральних вимог — правди і свободи, це була дисципліна, турбота про інших, взаємодопомога, пісні, квіти, а не каміння для спецохоронців і транспортованих із Донецька хуліганів. За весь час революції не було жодної людської жертви. Такої мирної революції в історії людства, мабуть, не було. Україна стає епіцентром уваги цілого світу. Тільки Росія і деякі країни-диктатури спостерігали за подіями в Україні скептично або зі страхом.

Не зважаючи на приналежність до різних політичних сил, Ющенко, Тимошенко й Мороз стоять пліч-о-пліч на імпровізованій сцені на Майдані Незалежності. Тільки один дисонанс

уцій “симфонії свободи” — багато непотрібних і нереалістичних

міністра і вже у вересні 2005 року на цю посаду був призначений Юрій Єхануров.

За відсутності чіткого політичного напряму, невиконання передвиборчих обіцянок президентська партія “Наша Україна” втрачала свій електорат, що закінчилося її нищівною поразкою на парламентських виборах у березні 2006-го. Знову ж таки, після нерішучості президента та його нездатності створити бажану “помаранчеву” коаліцію в країні протягом кількох місяців відбувався справжній політичний хаос. Ющенко хотів призначити когось зі свого оточення головою Верховної Ради, проте не зміг цього зробити. Потім він, розраховуючи на добру волю та велику політичну підтримку Януковича, підписав з ним та лідерами політичних партій “Універсал національної єдності” й висунув Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Янукович створив антикризову коаліцію, до якої увійшли Партія регіонів, Комуністична партія та Соціалістична партія. Тимошенко пішла в опозицію. Після певного часу міністри з “Нашої України”, які працювали в Кабінеті міністрів Януковича, вийшли з уряду, а ця партія шукає свого місця у новій політичній ситуації.

“Антикризова коаліція” була теж дещо крихка. Політична ситуація залишалася нестабільною. Здавалося, що потрібні дострокові парламентські вибори, і Президент їх призначив. 29 вересня 2007 року в результаті виборів “помаранчева” коаліція з Блоком Юлії Тимошенко, “Нашою Україною” та “Народною самообороною” отримали, хоч і з великим трудом, більшість у Верховній Раді. Блок Тимошенко одержав набагато більше голосів, ніж решта “помаранчевих”, що надавало право лідерові вимагати пост Прем’єр-міністра. Колишня антикризова коаліція стала послабленою після виборів 2007 року, бо з політичної арени зійшла СПУ, не діставши необхідних 3 % голосів. Натомість з’явився Блок Литвина, який формально залишається поза політичними альянсами.

У липні 2008 року політична ситуація залишається дуже нестабільною. Що ще гірше — це швидке зростання інфляції через подорожчання енергоносіїв, сировини, зерна. Президент і Прем’єр-міністр не знаходять згоди в питаннях щодо подолання інфляції. ВВП зростає, але не такими темпами, як це було у 2000–2004 роках. Опозиційна коаліція у ВР стає слабкою, втрачає більшість. Правоцентристські регіонали й комуністи є однодумцями хіба тільки в негативному ставленні до НАТО. Янукович уже не найбільш впливова людина в Партії