1

28. Літописання та історична література литовської доби.Найпомітнішими історичними творами XVпершої половини XVI ст. , які безпосередньо розвивали традиції київського та галицьковолинського літописання, є західноруські й Короткий Київський літописи.Західноруські виникли під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. Написані вони тодішньою книжною мовою. Збереглося 25 рукописних збірок цих літописів. Короткий Київський літопис складено на початку XVI ст. Охоплює він події від 862 до 1515 р. У літописі вміщений важливий матеріал з історії Київської землі, Волині, Білорусії та Литви ХІVХV ст. У ХІVХVІ ст. удосконалюються жанри ораторськопроповідницької та агіографічної прози. Дедалі більшої популярності набувають учительні, або тлумачні, євангелія, нові цикли агіографічних легенд. З’являються нові обробки «Шестиднева», історичних та балетристичних повістей. Укладаються збірники повчальнооповідального змісту. Серед останніх на особливу увагу заслуговує «Ізмарагд». З трьох редакцій цього збірника дві мають виразний український характер, насамперед, щодо мовного оформлення. Ренесансногуманістичні тенденції та віяння поширювалися на всіх східнослов’янських землях і, передусім, в Україні та в Білорусії, що безпосередньо межували з Центральною Європою, де в ХVХVІ ст. переважала латиномовна ренесансна література.Чимало представників українського й білоруського населення здобували освіту в західноєвропейських університетах, вивчали латинську мову, писали нею наукові й художні твори. Тісні зв’язки з гуманістами різних європейських країн підтримували українці Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський. У 1483 р. вийшла в світ латинською мовою праця «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету» — перша відома друкована книга українського автора. Юрій Дрогобич писав також вірші латинською мовою, сповнені ренесансними мотивами.Другим відомим автором неолатинської книжності і першим гуманістичним поетом в українській літературі був виходець з Галичини Павло Русин. Досить високо оцінювали сучасники талановиті твори Павла Русина, зокрема, «Похвалу поезії», «Елегію», «До книжечки», «Про прихід зими» та інші. Найвизначнішою постаттю у східнослов’янській латиномовній літературі Відродження називають публіциста, історика, філософа, поета і граматика Станіслава Оріховського, що був родом із села Оріхівці поблизу Перемишля.

29. Початки книгодрукування і видавничої справи на українських землях.Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До інших видань прилучився німець Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.Переїхавши до Львова у 1572р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І.Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські книги «Апостол» і «Азбуку». Але справжнього розмаху ренесансна особистість І.Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького - Лоренцо Медичі української культури. Однією із шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В.Острозькому. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латинської і чеської мов. І.Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов’янських літер, щo був у широкому вжитку серед усіх східнослов’янськик народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва.Важко переоцінити роль особистості І.Федорова у становленні книгодрукування в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство, Наступними виданнями братської друкарні були граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм «Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «Грамматіки Славенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником із граматики в східнослов’янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М.Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов’янської філології як науки.У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.

30. Визначні культурно-освітні діячі Київської Русі.Володимир Мономах — великий князь київський (1113—25), онук Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Княжив у Ростові-Суздальському, Смоленську, Володимирі Волинському, Чернігові, Переяславлі. Запрошений боярством на престол у Києві, проводив політику консолідації руських князівств, законодавче ("Устав" Володимира Мономаха) дещо ослабив гніт і визискування народу.Володимир Мономах сприяв розвиткові літописання. Він є автором "Поучения" (1117), листа ("грамотиці") до Олега Святославича (1096—97) та молитви. Автобіографічне "Поучения" Володимира Мономаха, адресоване його дітям і широкому загалу, пропагувало ідеї гуманізму, миру, справедливості, високої моралі, наполегливої праці, патріотизму.На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, заснована у 1037р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій.Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Ге-оргія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба.

31. Культурно-освітні осередки на Україні у XVII - XVIII ст.Однією з характерних рис української культури XVI–XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу.Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл.У Києві 1615 p. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Йов Борецький (1616–1619), Мелетій Смотрицький (1619–1620), Касіян Сакович (1620–1624).Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І.Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович —ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д.Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесуКиєво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію. У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. – у Харкові, у 1738 р. – у Переяславі. Таким чином, у XVI – першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя.Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в нєдєлю цвєтную о власті і честі царской” Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. – це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

32. Полемічна література козацько-гетьманської доби.Талановитим письменникомполемістом, полум’яним патріотом, визначним культурним і громадським діячем кінця XVIпочатку XVII ст. був Іван Вишенський. Його могутній голос пролунав у дуже тяжкий для українського народу період становлення нації і державності, у період страшного розгулу польської і литовської шляхти та місцевого панства, наступу Ватикану на православне східнослов’янське населення. Іван Вишенський сміливо виступав не тільки проти окремих пороків суспільства, не тільки проти чужих і «своїх» світських та духовних гнобителів, а й проти всієї державної та політичної системи феодальнокріпосницької Речі Посполитої, що на той час загарбала майже всі українські землі. У своїх творах письменникполеміст став на захист знедолених і гноблених, відтворив правдиві картини життя і побуту українського народу. Полум’яним словом публіцисттрибун таврував зрадників, що перекинулися на бік ворога, закликав до гуманності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужену шану земляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців філософів і письменників.За обсягом спадщина Івана Вишенського не така вже й велика, але цілісна й містка за ідейним і художнім спрямуванням. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 15991600 рр. частину своїх творів письменник переписав у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні. Спадщину Івана Вишенського прийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596 р. та після неї, хоча всі вони мають багато спільного. Зважаючи на те, що свої твори полеміст написав поза батьківщиною, — вони мають здебільшого форму «послань» чи «писань», адресованих до всього народу або до окремих осіб. Письменник неодноразово звертався до земляків і просив, щоб його послання громадою переписували, а оригінали повертали назад. Очевидно, вони так і робили, бо лишилося кілька рукописних списків творів, найповніший з яких є так званий Підгорецький рукопис XVII ст. Поширювалися в рукописах твори Івана Вишенського і в Росії, де користувалися повагою серед старообрядців. Один список, що зберігся в Саратовському університеті, датується 1862 р.Світогляд Івана Вишенського був для свого часу прогресивним, демократичним, хоч і не позбавленим суперечностей, зумовлених часом, конкретноісторичними обставинами та особливостями становлення української літератури. Як і всі письменники полемісти Іван Вишенський був глибоко релігійною людиною, палким прихильником східної православної церкви, що здавалася йому найавторитетнішим органом суспільного управління життям його земляківукраїнців. Водночас, він добре знав повсякденне життя свого народу, бачив його болі й страждання, розумів його прагнення і сподівання, співчував його боротьбі за хліб і волю. Бачив він і зраду українського панства та вищого духовенства, які нехтували вірою заради своєї наживи. У світогляді полеміста боролися погляди релігійноаскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й сучасні, консервативні й передові, які, зрештою, і стали основою талановитої спадщини письменникапатріота. У першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів, але здебільшого польською мовою. Це були твори Мелетія Смотрицького, Андрія Мужиловського, Лаврентія Древинського та ін. Але загалом полемічні дискусії починають поступово стихати.

33. Особливості архітектури і містобудування другої половини XVII - кінця XVIII ст.В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище, наприклад, усипальниця Богдана Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набуває самостійного значення.Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696–1701), Воскресенська – у Сумах (1703), Катерининська – у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок – поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689–1709) та ін.Провідним типом споруд стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз – територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680–1752) на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675–1744). Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в архітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх Святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І.Мазепа. Будували також багато старшин: В.Миклашевський, В.Борковський, В. Кочубей, К.Мокієвський, П.Герцен, Д.Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р.Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.Кінець ХVІІ – початок ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час поступового запроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.Розвиток архітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектора Андрія Миленського, який народився в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свій шлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні “Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права”, що являє собою тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки.У другій половині XVІІІ ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса. У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745–1808) доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицистичних засадахНайбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ ст. досягла Одеса. Її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І.Горічеллі. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Скульптура була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

34. Барокова культура та її прояви у малярстві, гравюрі та скульптурі.Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів – від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом з Києва, Володимир Боровиковський – з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні У XVІІІ ст. пов’заний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677–1762) й Сисоя Шалматова.Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних рельєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано “Таємну вечерю”.Відомий скульптор і різьбяр на дереві Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768–1773). Роботи Шалматова пов’язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.Вершинним досягненням у скульптурі є досягнення визначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних відомостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з’явився на обрії українського мистецтва. Іван Георгій Пінзель у середині 40-х рр. XVІІІ ст потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості, розкритті образної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Скульптури, що їх виконав для фасаду собору св. Юра у Львові в 1759–1761 рр.; дві великі статуї святих – Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761р.Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко – одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.