logika

На відміну від трьох попередніх законів коректне формулювання і докладне тлумачення цього закону належить видатному німецькому логіку, філософу і математику Готфріду Лейбніцу. Він вважав цей закон основним для всіх істин досвіду, в той час як для істин розуму засадничим, на його думку, є закон суперечності. У відповідності з цим законом жодне явище не може існувати, жодне твердження не може вважатися істинним безпідставно (лат. ratio - підстава). В українській мові є зворот „мати рацію”, який досить адекватно відображає суть вимог закону достатньої підстави. Сказавши комусь: „Ти маєш рацію”, людина тим самим дає зрозуміти, що наведені факти і аргументи є достатніми для того, щоб впевнитися у правдивості повідомлення чи міркування.

Закон достатньої підстави у традиційній логіці можна записати у вигляді формули:

Якщо є В, то є його підстава – А

Вимога обґрунтованості нашого мислення відповідає суттєвим властивостям буття будь-якої речі чи явище. Жодна з речей чи явищ не може з’явитися, якщо це не було підготовлене, якщо не існує причини для цього в попередньому бутті. Закон достатньої підстави в ідеальній формі відповідає найпоширенішим відношенням реальності, тобто причинно-наслідковим зв’язкам.

Деякі причини явищ є очевидними, проте частіше ми маємо справу із складним переплетенням різних причин і наслідків, тому з’ясувати справжні причини іноді дуже складно. Відповідно і обґрунтування істинності того чи іншого твердження – не завжди легка справа. Обґрунтування в науці зазвичай складний процес і містить цілу низку інтелектуальних процедур. В кожній галузі знань є свої способи доведення істинності тих чи інших положень. Обґрунтованість мислення є важливою не тільки в професійній діяльності і науці, але й у нашому повсякденному житті. Той, хто нехтує вимогами закону, зазвичай сприймається як несерйозна, безвідповідальна особа, якій не можна вірити і доручати серйозні справи.

38 Умовивід – логічна форма отримання вивідного знання, що полягає у переході від визначених вихідних даних до нового знання, яке випливає з цих даних. Структуру умовиводу складає непуста множина вихідних суджень, що називаються засновками або основами умовиводу, та логічно випливаюче з них судження, яке називається висновком умовиводу.

Необхідною умовою правильності будь-якого умовиводу є виконання вимоги: якщо засновки умовиводу істинні, то повинен бути істинним і висновок. Виконання цієї вимоги досягається побудовою умовиводу відповідно до певних логічних законів та правил.

Засоби логічної теорії служать для того, щоб відрізнити правильні умовиводи від неправильних, що створює можливість застереження, виявлення та виправлення помилок.

Умовиводи поділяють на дедуктивні, індуктивні та умовиводи за аналогією.

Дедуктивні умовиводи у свою чергу поділяються на безпосередні умовиводи, які робляться з одного засновку, та опосередковані, які робляться з двох або більшої кількості засновків.

39 Безпосередній умовивід — умовивід, до складу якого входить лише один засновок (і, звичайно ж, — висновок). Оскільки його засновок виражається судженням, то цей вид умовиводу здійснюється у формі перебудови судження. За способом перебудови судження-зас-новку розрізняють такі види безпосередніх умовиводів: перетворення, обернення, протиставлення предикатові, протиставлення суб'єктові. Перетворення — перебудова судження, внаслідок якої з вихідного утворюють нове рівнозначне судження, але протилежної якості: стверджувальне судження перетворюється на заперечне, а заперечне — на стверджувальне. Підставою для одержання висновку за схемою перетворення виступає закономірність відношення обсягів двох суперечних понять, які є предикатами стосовно одного й того ж суб'єкта, будь-які два видових суперечних поняття завжди вичерпують обсяг відповідного родового поняття. Якщо обсяг суб'єкта входить до обсягу предиката Р, то звідси випливає, що він не входить до обсягу предиката не-Р, і навпаки. Так, виходячи з того, що ссавці належать до хребетних, з необхідністю доходимо висновку, згідно з яким ссавці не належать до нехребетних (безхребетних). У кожному стверджувальному судженні («S є Р») безпосередньо виражається тотожність предметів класу S з множиною інших предметів в ознаках, характерних для предметів класу Р. Та разом з названою тотожністю в цьому судженні неявно стверджується і відмінність від усіх предметів, які не належать до класу Р. А в заперечному судженні («S не є Р») безпосередньо виражається відмінність предметів класу S від усіх предметів класу Р, а тим самим опосередковано визнається тотожність предметів S з усіма предметами ue-Pv Тобто завдяки перетворенню у стверджувальному судженні виявляється відношення відмінності, а в заперечному — відношення тотожності, які неявно мис-ляться в названих типах суджень.