ist-34-60

42. iдея відновлення власної державності була центральною в українській політичній думці на зламі століть, а відтак — стала чільною ідеєю, закріплюваною представниками української політичної еліти у документах новостворюваних політичних організацій — партій. За період з кінця XIX ст. до початку Української національної революції 1917 — 1920 рр. ідея української державності пережила певну еволюцію, що й чітко віддзеркалилося в тогочасних партійних документах.

Серед перших політичних партій — Народна рада, що виникла в 1885 р. у Львові. Політичні вимоги членів товариства (партії) зводилися до того, що вони "прагнутимуть в державі австрійській... на основі конституційній, законними средствами здобути народові руському таке становисько політичне, яке єму належить ся межи народами сеї держави". У Програмі Української (русько-української) радикальної партії (постала у 1890 p.; серед членів — І. Франко, С. Данилович, М. Павлик, Р. Яросевич та ін.). Політичні домагання українців концентрувалися у вимозі "найповнішого впливу на рішене всіх питань політичного життя, автономії громад, повітів, країв, у справах, котрі тілько їх дотикають: уділеня кожному народові можності як найповнішого розвою культурного". Програма ж партії, прийнята у 1904 p., акцентувала необхідність перебудови "австрийскої держави на федеративний зв'язок народів, що замешкують її, через утворене замість теперішніх провінцій — національних територій з повною політичною автономією кожної народності на території переважно нею заселеній в запевненим меншостям усіх політичних і національних прав". Стосовно ж русинів — українців радикали декларували вимогу створення "окремої руської політичної території" з українських земель Галичини та Буковини.

Вимоги членів Української національно-демократичної партії (заснована у 1899 р. галицькими народовцями; серед членів — М. Грушевський, Е. Левицький, К. Левицький, В. Охримович, І. Франко та ін.) були ще радикальнішими: вказуючи на те, що галицькі українці є частиною "українсько-руського народу", який мав "колись самостійність державну" і до того ж "ніколи не зрікся і не зрікаєшся прав народу самостійного", партійці проголосили, що кінцевою метою їхніх змагань є здобуття всім українським народом політичної незалежності, його об'єднання в "одноцільний національний організм", тобто відновлення української державності. Прикметно, що окрім націонал-демократів ідеал, згідно з яким "кожна нація самостійно рішатиме свою долю", обґрунтовували наприкінці XIX ст. і галицькі соціал-демократи.

Серед перших українських наддніпрянських політичних утворень — "Братство тарасівців" (1891; члени: І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик). Згідно з програмними настановами, опублікованими у Profession de foi молодими українцями, тарасівці обстоювали "повну автономію у всіх народів", "дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні", і акцентували свою прихильність до "федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля". Попри це в інших документах товариства закріплювалася ідея самостійної України. Однак тільки з постанням у 1899 р. Революційної української партії (РУП), заснованої Д. Антоновичем, Б. Камінським, Л. Міцкевичем і М. Русовим, ідея самостійної України зазвучала в Російській імперії на повну силу. На прохання рупівців М. Міхновський написав брошуру "Самостійна Україна", проголосивши, що "державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин". Однак такий радикалізм М. Міхновського прийшовся не всім рупівцям до душі. Відтак у проекті програми партії, яку планувалося прийняти на з'їзді у 1905 р., розмова йшла тільки про автономію України, а не політичну незалежність.Надто обережними були заяви й членів Української соціалістичної партії, створеної майже одночасно з РУП — у 1900 р.: у нарисі партійної програми йшлося тільки про необхідність громадського і земського самоуправління.

Після розколу в РУП на початку 1902 р. постає Українська народна партія, очолена М. Міхновським. Програма УНП стала своєрідною апологією самостійності, політичної незалежності українців.Таким чином, на початку XX ст. в українській політичній думці виразно окреслилася нарівні партійних документів провідна ідея: створення української державності. Однак вона постала в двох, так би мовити, альтернативних іпостасях, суть однієї з них зводилася до необхідності створення української автономії в складі Росії чи Австро-Угорщини, іншої — до потреби постання самостійної, політично незалежної Української держави.

43. СДП була заснована 17 вересня 1899 р. на партійній конференції у Львові колишніми членами Української Радикальної Партії: Ю. Бачинським, С. Вітиком, М. Ганкевичем, Я. Остапчуком, А. Шміґельським, Р. Яросевичем та ін., які відкололися від неї та утворили Українську Соціал-Демократичну Партію Галичини і Буковини. ^[1] [2]

Перша спроба утворення УСДП відбулась ще раніше. У вересні 1896 р. М. Ганкевич разом з іншими членами УРП скликали таємні збори українських робітників у Львові, на яких було вирішено заснувати українську соціал-демократичну партію та видавати окрему робітничу газету українською мовою латинським шрифтом.^[3] 17 вересня 1896 р. був виданий «Поклик до робітників русинів», який повідомляв про намір створити окрему, українську, соціал-демократичну партію ^[4]. Ініціаторами її утворення були Іван Франко, Михайло Павлик, Микола Ганкевич та ін. 1 січня 1897 р. розпочав виходити друкований орган українських соціал-демократів — газета «Robitnyk» (українською мовою в латинській транскрипції) (видавець — І. Глинчак, редактор — М. Ганкевич). У програмній статті «Наші сили» редакція газети заявила, що УСДП належить до Соціал-демократичної робітничої партії Австрії та стоїть на її Гайнфельдській програмі 1889 р. Окремо відзначено, що для нас русинів-українців тим симпатичніший прапор соціал-демократії, що на нїм видніється знамя національної свободи^[5]. Однак спроба утворення УСДП у 1896—1897 рр. закінчилася невдачею: організаційний комітет через політичні розбіжності розпався, також вийшло всього шість номерів газети «Robitnyk».

Членами УСДП була невелика група інтелігенції, під впливом якої перебувала незначна частина робітників і студентів, а також селянство окремих повітів Галичини. Її засновники і лідери М. Ганкевич та С. Вітик були також членами Польської партії соціал-демократичної Галичини і Сілезії (ППСДГС), займали керівне становище в обох партіях. А тому практично весь промисловий пролетаріат краю, незалежно від національної приналежності, перебував у сфері інтересів польських соціал-демократів.

Під впливом УСДП перебувала у 1900–1903 рр. напівлегальна молодіжна організація «Молода Україна». 1902 р. УСДП і «Молодої України» у співпраці із іншими українськими політичними партіями Галичини (УНДП, УРП) організували та провели селянський страйк.

І з'їзд (конгрес) УСДП відбувся 21–22 березня 1903 р. у Львові під проводом М. Ганкевича і С. Вітика. З'їзд ухвалив програму СДРПА, прийняту на її Брюнському 1899 р. та Віденському 1901 р. конгресах. На цьому з'їзді до УСДП увійшла група колишніх членів «Молодої України»: В. Старосольський, В. Темницький, В. Левинський, Л. Ганкевич та ін. Прихід до партії радикально налаштованих лідерів студентського руху призвів до появи її «молодого» крила, що поставило собі за мету звільнити партію з-під впливу польської соціал-демократії, перетворити її на самостійну. Група «молодих» в УСДП виступили за кардинальну зміну тактики, активну роботу з організації українського робітництва, припинення його полонізації під егідою ППСДГС.

1903–1904 pp. в розвитку УСДП спостерігався застій.

На парламентських виборах 1907 р. отримала близько 29 тис. голосів (8% відданих за українські партії) і 2 посольські мандати (С. Вітик і Я. Остапчук).

З 1907 р. УСДП одержала 2 постійні місця на конгресах II Інтернаціоналу у складі австрійської делегації. 14–15 березня 1909 р. — III з'їзд УСДП.

На 1911 р. налічувала 1366 членів і мала місцеві комітети в 13 містах. На виборах 1911 здобула близько 25 тис. голосів (у тому числі З тис. на Буковині) і один посольський мандат (С. Вітик). М. Гаврищук став послом буковинського сейму.

Партійно-просвітнє товариство «Воля» мало 13 філій.

3–4 грудня 1911 р. на IV з'їзді УСДП у Львові через розбіжності з питань тактики щодо польської соціал-демократії розкололась на «централістів» (М. Ганкевич, С. Вітик, Т. Мелень та ін.) і «автономістів» (В. Левинський, Л. Ганкевич, П. Буняк, І. Квасниця та ін.).

1–2 березня 1914 р. на V з'їзді УСДП відбулося примирення обох фракцій: «централістів» і «автономістів». Єдність партії було відновлено.

УСДП підтримувала зв'язки з соціал-демократичним рухом Наддніпрянщини.

У роки Першої світової війни співпрацювала з Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше — Загальної Української Ради.

44. країнська Національно-Демократична партія (УНДП) — заснована в грудні 1899 у Львові, з колишніх членів Української Радикальної партії. Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського і польського населення в Галичині.; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).

Окрім того у своїй програмі партія ставила завдання здобуття культурної, економічної та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження національної свідомості в українців Закарпаття, утворення з руської частини Галичини і Буковини однієї національної провінції з власною адміністрацією і сеймом.

Вищий орган партії — Народний Комітет, який очолював Юліан Романчук.

Органом партії був тижневик "Свобода", на її політичній платформі стояли "Діло" та "Буковина".

Займала домінуюче становище в національному житті Галичини й Буковини, вела успішну боротьбу з москвофільством, відіграла важливу роль у створенні ЗУНР.

На партійному з'їзді 28 березня 1919 у Станиславові перейменована на Українську Трудову Партію.

1925 року увійшла до Українського національного демократичного об'єднання (УНДО).

46. Протягом останньої третини XIX ст. відбувалася модернізація польського й українського національних рухів. На основі засвоєння європейських емансипаційних ідеологій створювалися власні доктрини національного і соціального визволення. Якщо загальний розвиток польських модерних течій характеризувався лівим спрямуванням, то українських - правим. В результаті національно-політична думка обох народів розвивалася у зустрічному напрямку, створюючи, таким чином, грунт для порозуміння. Значне зближення польських і українських політиків відбулося в другій половині 80-х рр. і завершилося заключенням у 1890 р. в Галичині польсько-української угоди, яка за тодішньою традицією отримала назву "Нова ера".  Будучи нетривалою за часом (1890-1894 рр.), угода мала далекосяжні наслідки. Вона сприяла інтенсивному політичному структуруванню українських сил в Галичині, в якому українці стали випереджати поляків, не¬зважаючи на те, що останні мали більш глибокі державно-політичні традиції. В той же час політика "нової ери", спричинивши політизацію народних мас, сприяла поступовому загостренню відносин між новими польськими і українськими політичними течіями, які незабаром перетворилися у супротивників, так як всі вони поступово еволюціонували в напрямку до інтегрального націоналізму. 

47. Товариство Українських Поступовців (ТУП) — таємна понадпартійна політична і громадська організація українців в Російській Імперії, постала 1908 з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху і його оборони від посиленого наступу російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розпуску 2 Державної Думи (червень 1907).

До ТУП належали, крім демократ-радикалів, частина соціалістів-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Петро Стебницький, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Никифор Григоріїв, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, В'ячеслав Прокопович, Андрій В'язлов, Федір Штейнґель, Михайло Тишкевич, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.

Осередком створення ТУП був Український клуб. В Києві перебувала Централя ТУП та кілька її філій — «громад». Централя координувала працю «громад ТУП» в Україні, а також у Петербурзі (2 громади) і Москві. ТУП мало за головну мету обороняти здобуті надбання українства і домагатися нових. Як мінімальну програму поставлено українізацію народного шкільництва, навчання української мови, літератури й історії в середній і вищих школах України, допущення української мови в громадських установах, суді й церкві.

Політичною платформою ТУП була вимога автономії України та визнання принципів конституційного парламентаризму. ТУП до 1917 керувало власне всім українським рухом на Наддніпрянщині; серед інших координувало працю «Просвіт», різних культурно-освітніх клубів, тісно співпрацювало з Українським Науковим Товариством у Києві; йому належала Українська книгарня в Києві (колишнє видавництво «Киевская Старина»). Неофіційними органами ТУП були в Києві щоденник «Рада» й журнал «Украинская Жизнь» у Москві.

ТУП (зокрема його громади в Петербурзі) підтримувало добрі взаємини з опозицією в III і IV Думах, особливо з лідерами Конституційно-Демократичної Партії (П. Мілюковим, Н. Некрасовим) та групою автономістів-федералістів (В. Обнінським), які визнавали за українцями право на національно-культурний розвиток, а також з російськими вченими О. Шахматовим, Ф. Коршем та С. Мельґуновим.

У вересні 1914 ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін (одночасно негативно оцінюючи проросійську декларацію «Украинской Жизни»), у листопаді 1914 поставилося з застереженням до діяльності Союзу Визволення України. У кінці 1914 серед членів ТУП почалися арешти (насамперед заарештовано М. Грушевського). У грудні 1916 ТУП видало декларацію «Наша позиція», яка висловлювалася «за демократичну автономію України, гарантовану також федерацією рівноправних народів»; у січні 1917 позитивно відгукнулося на мирові заходи президента США В. Вільсона, висловлюючи «волю українського народу до самостійного розвитку».

Після лютневої (березневої) революції ТУП скликало 17 березня 1917 у Києві нараду представників українських організацій і партій, на якій засновано Українську Центральну Раду. Останній з'їзд ТУП у Києві 7 квітня 1917 ухвалив змагатися леґальними шляхами за здійснення автономії України й ТУП перейменувалося на Союз Українських Автономістів-Федералістів, який у червні 1917 перетворено на Українську Партію Соціалістів-Федералістів.

51. Аграрна проблема завжди мала неабияке значення для України, більшість населення якої аж до середини ХХ ст. було пов'язане з сільським господарством. Внаслідок реформи 1861 р. в Росії земля перетворилась на товар, що призвело до руйнування станового землеволодіння. Якщо до реформи володіння землею було винятковим правом дворянства, то після неї за наявності грошей землю міг придбати будь-хто. Внаслідок цього відбулися істотні зміни у поміщицькому землеволодінні й соціальній структурі. Слід відзначити, що на межі ХХ-ХХІ ст, як і майже півтора століття тому, перед Україною знову постала непроста проблема власності на землю. Доки представники різних політичних та економічних напрямків сперечаються, звернемося до історичного досвіду. На початку ХХ ст. дворяни залишались найпотужнішими землевласниками - по Україні на їх долю припадало 65,6 % поміщицьких земель. Що стосується окремих регіонів, то на Правобережжі вони обіймали 87,6% поміщицьких земель, на Лівобережжі - 69,6, на Півдні - 46,6%. Співставлення даних поземельного обстеження 1877, 1905 та 1917 рр. показує істотне скорочення дворянського землеволодіння. Втрата дворянами значної частини власних земель пояснюється соціально-економічними умовами другої половини ХІХ ст. Господарства, які до реформи велися виключно працею кріпаків, почали руйнуватися. Для того, щоб маєток давав прибуток на попередньому рівні, його необхідно було докорінно перебудувати. Потрібен був капітал, який мали далеко не всі землевласники. В такій ситуації багатьом було вигідніше продати маєток, ніж вести у ньому збиткове господарство. Скороченню дворянського землеволодіння сприяла також аграрна криза кінця ХІХ ст., виступи селян в 1905-1907 рр., реалізація Столипінської агарної реформи.

Водночас офіційна статистика зафіксувала скорочення дворянського землеволодіння й збільшення великого землеволодіння представників інших прошарків населення. “Статистика землеволодіння 1905 року” та матеріали Всеросійського сільськогосподарського перепису 1917 р. відбили зміну кількості поміщицьких господарств та їхньої площі. Так, у 1905 р. в дев'яти українських губерніях налічувалось 21,6 тис. поміщицьких маєтків. До 1917 р. їхня кількість збільшилася. Це було спричинене їх дробленням, що відбилося на зменшенні середнього розміру господарств. Так, у 1905 р. в Київській губернії він становив 903,9 дес., у 1917 р. - 566,9; у Полтавській - відповідно 394,1 та 198,2; в Харківській - 650,2 та 332,6; у Чернігівській - 390,4 й 331,5 дес. Скоротилася площа поміщицького землеволодіння - в 1917 р. відносно 1905 р. вона склала: в Харківській губернії - 78, Київській - 69,5, Полтавській - 68,9, Чернігівській - 64,3, Катеринославській - 57,8%. Яскравим прикладом втрати поміщиками земель є родина Попових. Наприкінці ХУІІІ ст. В.С.Попов, секретар Потьомкіна-Таврійського, у спадкове володіння одержав на Півдні України колосальні земельні масиви - 382,8 тис. дес., з яких до початку ХХ ст. залишилося 60,9 тис. дес.

52. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляціїукраїнського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий рядпрогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребоювирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті поваленнямонархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I.Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило бселянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську,Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.

4.1. Початок революцій. Скасування панщини в Східній Галичині. У 1848-1849 pp. в ряді європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р. австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянамдеяких демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.

Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився наБуковину. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.

4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.

а) Створення Центральної ради народової. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію, мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців. При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.

б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50 місцевих руських paд , до складу яких входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організаторами боротьби українського населення за територіальну автономіюСхідної Галичини, тобто за її відокремлення від Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення української національної гвардії.

Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища українців у межах австрійської конституції.

ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР була розпущена.

4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині. Цього часу посилилося протистояння між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з представників полонізованої української шляхти, яка не бажалавідокремлюватися від польського суспільства, свою організацію «Руський собор». Його головними завданнями були: підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством Габсбургів,