zbirnuk-11

осліплює, як сяйво електрозварки, вона його ще відстрашує”, та все ж, як наголошує дослідник, “поет уже дивиться в цю суть” [9, 141].

Саме Симоненків погляд у “суть”, рікерівську істину, оминаючи позірне моралізаторство, творить ту особливу Симоненківську поезію, яка,

зберігаючи в собі “нерозщеплену конкретність навколишньої реальності”, по суті, вносить у культурну парадигму 60-х нову лінію “поділу та розщеплення” реального й естетичного і є, власне, тією “критикою життя”,

яка співвідноситься із художньо-естетичними сподіваннями В. Стуса. “Істина пошани” та “істина сумніву” (П. Рікер) ніколи не покидає

дослідника, вони йдуть у парі заради об’єктивності аналізу, хоча перше завжди детермінується другим. Саме тому він обстоює необхідність набуття

“глибокої інтелектуальної означеності”, адже в усій художньо-естетичній

“матерії” твору виявляється рівень інтелектуальної індивідуальності автора,

яка має бути адекватною горизонтові очікування читача. Повага В. Стуса до читача, рівень якого, як він вважає, “став незрівнянно вищим”, передбачає ту незаперечну істину, що “писати для такого читача – стає все важчим і важчим письменницьким іспитом”[10, 143]. Власне, іспитом на щирість як вірність самому собі.

“Стереоскопічний простір авторового існування” (вислів В. Стуса),

неодмінно передбачає “почуття боргу й примусу, свідомість найважчого людського обов’язку – обов’язку бути самим собою (підкр. моє – Л.Т.), цього найтяжчого хреста вивітреної людини –сучасника” [9, 144], а зберегти себе самого, ясна річ, неможливо без почуття глибинної щирості.

Означуючи просторову парадигму “авторового існування” місткими образами грому й тиші, замикаючи ними художній простір, наповнюваність якого передає вибудуваний ним синонімічний ряд доброта—мистецька щирість—індивідуальне “я” – відчуття повноти світу, В. Стус не тільки соціологізує їх, а й проектує на внутрішні стани поета. Аби відповідати своєму найвищому призначенню, митець повинен досягти рівноваги двох станів: офіри “для загального” та потреби підноситися “до почуття власної

людської значиннєвості й неминущості, до усвідомлення цінності людського життя, до власної самодостатності й тихості” [9, 144]. Тільки тоді, як у випадку В. Симоненка, його розповнене “я” зможе “обрости” “глибами рідної землі, народу та його історії” [9, 145], набути глибинної

наповнюваності, що в результаті й може дати стереоскопічний портрет доби.

Література

1. Григор’єв А. Концепт и его лингвокультурологические составляющие //Вопросы философии. – 2006. – №3. – С. 64 – 76. 2. Словарь української мови. Т. 4. Зібраний редакцією журналу «Кіевская Старина». Редагував з додаванням власних матеріалів Б. Грінченко. К. –1909. – С. 563. 3. Мазепа В. Культуроцентризм світогляду Івана Франка.

–К.: Парапан. – 2004. – С. 231. 4. Ковалевський А. З історії української критики. Державне вид-во України. – 1926. – С. 162. Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен.

–1994. 5. Шумило Н. Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ – поч. ХХ ст. К. – 2003. – С. 354. 6. Див.: ЛітературноНауковий вісник. – 1901. – Кн. 9. 7. Франко І. Леся Українка // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 31. Літературно-критичні праці (1897-1899) – К.: Наукова думка. – 1981. – С. 254 – 274. 8. Франко І. Із секретів поетичної творчості. // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 31. Літературно-критичні праці (1897-1999). К.: Наукова думка. – 1981. – С. 45 – 119. 9. Стус В. Серед грому і тиші.// Сучасність. – 1995. – №1. –

С. 138 – 148. 10. Стус В. Най будем щирі… // Дніпро. – 1965. – №2. – С. 142 – 150.

11. Дзюба І. Вступне слово до // Стус В. Серед грому і тиші // Сучасність. – 1995. – №1. – С. 138. 12. Бергсон А. Вступ до метафізики .// Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів: Літопис. – 1996. – С.56 – 64. 13. Суворов О. Разум и феномен “я” // Вопросы философии. – 2000. – №4. – С. 130 – 137. 14. Бонецька Н. “Образ автора” как эстетическая категория // Контекст-1985. Литературно-теоретические исследования. – М. – 1986. 15. Стус В. Двоє слів читачеві // Стус Василь. Дорога болю. Поезії. – К.: Рад. пис. – 1990. – С. 7 – 8. 16. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. – 2000. – №4. – С. 65 – 84. 17. .Стус В.Твори в 4-х т. 6-ти кн. – Львів: Просвіта. – 1994. – Т.4. 18. Фуко М. Що таке автор? // Антологія світової літературнокритичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис. – 1996. – С. 444 – 455. 19. Рікер П. І Істина в пізнаннні історії // Історія та істина. К.: Університ. вид-во “Пульсари”. – 2001. – С.28 – 137.

Анатолій ГРАДОВСЬКИЙ

ТИП І ПРОТОТИП

(ЗА ПОВІСТЮ Р. ГОРАКА “ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЯ ЛЮБОВ”)

Л. Новиченко у передмові до видання книги Р. Горака “Тричі мені являлася любов” констатував: “Працюючи на багатому документальному матеріалі, раз у раз освітлюючи його своїми пошуками, здогадами і висновками, Р. Горак зумів відслонити ту внутрішню сферу Франкового життя, яка в наших звичних уявленнях нерідко буває заступлена могутнім інтелектом письменника і його кипучою натурою борця-революціонера.

Флюїди тієї геніальної натури вічного Каменяра, титана думки і праці,

безстрашного войовника на полі суспільного такі сильні, що ми інколи мимоволі забуваємо, – чиєю ж душею висловлене й виболіле було і “Зів’яле

листя”.

Справді Роман Горак зумів відчинити найповажніші “скрипки” душі І. Франка, в яких – і палкі почуття, і найтонша вразливість. І злети фантазії, і

затаєні муки серця, здатність кохати “безмовно, безнадійно” і, зрештою,

дивний і чудовий у своїй непохитності юнацький етичний ідеалізм

пронесений, по суті, через усе життя.

“Тричі мені являлася любов”, так сказав в однойменому вірші

Іван Франко. Згодом він назвав імена жінок, які, за свідченням поета, мали

простежує внутрішній світ кожної з них. Останній розділ повісті він присвятив Ользі Хоружинській, дружині письменника.

Повість розкриває також і внутрішній світ самого І. Франка. З неї ми дізнаємося про характер поета, погляди його на життя, людей тощо.

Про життя І. Франка написано дуже багато. Його сучасники залишили нам цілі томи спогадів, у яких записували майже кожний крок у житті митця.

Але наша художня романістика не така вже й багата в розкриті психології

мислення і почуттів Франка. Сам до цієї теми звернувся Р. Горак у своєї повісті есе “Тричі мені являлася любов”.

У центрі уваги письменника – характер героя, що розкривається у широких взаємозв’язках з іншими. Причому зображення персонажа здійснюється через розширення його внутрішнього світу, глибокої свідомості, що підтверджує думку про надзвичайну складність створення індивідуальності в історично-біографічному жанрі, своєрідність, не ідентичність створення образу особистості в художньому творі.

Р. Горак значною мірою відійшов від узвичаєних форм зображення митця – він насамперед заглибився у психологічний світ свого героя. Але це не заводило йому створити власні науково достовірні концепції героя і часу,

глибоко осмислити найскладніші явища життя.

Значний вплив на моє життя, а, значить, на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського поета, Ольгу Рошкевич...” – писав у листі до А. Кримського І. Франко.

Ольга стала тою, кого вперше в своєму житті покохав молодий Франко.

Він був ще зовсім юним, коли в його душі виріс вогонь любові до такої ж дівчини, як і він сам. В цій дівчині І. Франко вбачав щось надто високе, надто дороге. Ольга стала для нього “привідною зіркою”, яка світала йому усе його життя.

Познайомились вони в селі Лолині. Ось як про це пише Р. Горак: ”То

був 1874 рік. Від усього часу Іван Франко залишить своє серце у Лолині...

Сюди, у Лолині, незабаром полинуть його листи Ользі...”. Багато з цих листів збереглися, а деякі так і зосталися непрочитаними. Але навіть те, що збереглося, дає змогу судити нам про молоді роки життя І. Франка.

Листи, які писав він до Ольги – це ніби сповідь. Він настільки стривожений, що навіть не знає, як висловити свої почуття. Листи до Ольги були його спасінням. В них він міг виразити навіть усе найдорожче й найпотаємніше. “Змилосердіться наді мною і не забороняйте мені бодай

деколи до Вас написати, – пише І. Франко, – якщо Ви й не можете відповісти мені, – це моє останнє лікарство, – стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце... Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, – Ви б знайшли там сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й де сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, були для Вас темним...”

Ольгу не могла не зворушити любов Івана Франка і вона сама кохала його. Відтоді у Івана Яковича починається нове життя. Як він радіє, коли

Ольга назвала себе його нареченою. Це для нього невимовне щастя.

Але не тільки Ольга зачарована І. Франком. Велике враження справив молодий гімназист й на батька Ольги. Ось як про це пише в повісті Роман Горак: “Отець Рошкевич не скупився на гарні слова про Франка:

скромний, а який мудрий, порядний...”.

І. Франка, веселого й товариського, захоплено всі слухали. Один з гостей Рошкевича навіть сказав: “Та тю, прошу я вас, розум. Та пану Франку з таким розумом бути щонайменше університетським професором”. Тому Михайло Рошкевич і мріяв про кар’єру майбутнього зятя: “А може, він послом буде, а може, міністром? Ні, ні, то не сміх. Весь Дрогобич, вся гімназія, а там, прошу я вас, не дурні люди сидять, так само пророкують

Михайлина Франко прилучає Ольгу до літературної діяльності, зокрема до перекладу романів Золя та Гонкурів, запису фольклору , зокрема народних пісень.

Та не судилося поетові пов’язати свою долю з долею Ольги.

Спричинила це ціла вервечка подій, про які згадує Р. Горак. Навіть коли Ольга повідомляє Івана Яковича про заміжжя, то він не розраджує її. У

повісті про це мовиться так: “Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить виходить заміж, звалить його з ніг. В нього крововилив”. Це останнє розбило його, він втратив останню

надію. „Стративши Тебе, – писав Франко Ользі, – я стратив на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю... Але, жалкуючи на долю, що позбавила кар’єри мене і подібних мені,

не забувай, що інших наша недоля причинилась до витворення і окріплення нових факторів чесних, розумних і мислячих людей, між котрими Ти і другі можуть вибирати”.

Він у відчаї, так само як і Ольга, адже він її любить, адже все пропало,

все, про що мріялося. Франко пише Ользі: „Люблю Тебе, тілько не так, як давніше, а стораз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що й ти скомпроментована, як я, що й ти терпиш... Я тепер і себе і все кладу в Твою руку, – роби як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду тебе любити і вічно Тобі вірний і потраф’ю для Твого добра так само терпіти,

як Ти для мого... Вважай, що моя доля – відтепер в полі, і що хто знає, куди мене кине”.

Він буде чесний щодо неї, не закине їй нічого злого, а всюди і задовго буде говорити про неї як про чесну, розумну жінку.

У листі Михайлу Павлику Франко значно пізніше зізнався: „Я кажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити”.

Франко стверджував життям і творчістю, як Петрарка і Данте, що геній і любов народжується не так уже й часто, щоб доповнювати один одного.

„Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження на мене зробила знайомність з одною полькою Йозифою Дзвонковською”, – писав до А. Кримського І. Франко.

Йозифа була надзвичайно вродлива, розумна, з оригінальними переконаннями. Вона цікавилася літературою і мала свої погляди щодо деяких питань. Франко знайшов у цій жінці свого однодумця і соратника, він вирішує, що саме ця жінка зможе бути його дружиною, його помічником.

Але на Франкову пропозицію вийти за нього заміж Юзифа відповіла відмовою: це було новим ударом для Франка. Він не розумів, чому так

сталося. Спочатку думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. Він звинувачує її в цьому. Лише згодом поет довідається,

що справжньою причиною їх неминучої розлуки була тяжка недуга дівчини – сухоти. Франко зрозумів дівчину і не поривав стосунки з Юзифою. Він присвятив Дзвонковській цілу низку поезій, а у романі „Не спитавши броду” за образом Густі Троцької криється сама Юзифа Дзвонковська.

Р. Горак пише: „ Коли він, І. Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів їх видати окремою збіркою. Чому?

Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзифу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона ж мусила чекати смерті і тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася від нього, заради нього.Він би зробив так само...”

Йде мова в повісті й про Целіну Зигмунтовську-Журавську, про яку в одному з листів до А. Кримського Франко писав: „Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших літ;

під її впливом були мої писання „Маніпулянтка”, „Зів’яле листя”, дві п’єски в

„Ізмарагді” і ненадрукована повість.” Ця любов мучила його, бо вона не була взаємною. Іван Якович страждав. Його вражала байдужість цієї жінки. Так висилаючи Целіні повість „Лель і Полель”, в якій було використано її біографію, Франко отримав у відповідь листи з таким змістом: „Шановний пане! У відповідь на Ваш лист заявляю, що моя цікавість не сягає так далеко,

щоб я мала переглядати Ваші манускрипти”. Ці слова не могли не вразити І. Франка, адже повість, яку він писав була зв’язана з її життям.

У повісті Горака пишеться: „Коли потім Целіну Зигмунтовську запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відповіла відверто, спокійно, не видумуючи різних причин: він їй просто не подобався.

Був рудий, а їй подобались брюнети... І прізвище не подобалось ... не мав грошей і надій на них.” У них не було нічого спільного і Франко розумів це.

Целіна не була тим ідеалом, який він створив у своєму уявленні. Особлива

увага у повісті звертається на стосунки Івана Франка і Ольги Хоружинської,

на якій він одружився без любові, як він у цьому зізнався у листах до А. Кримського: „З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою,

курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий, і мавши іншу жінку,

я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого, ну, та дарма,

судженої конем не об’їдеш”. Але це не означає, що у Франка не було ніяких почуттів до Ольги. Ні, вона йому подобалась, була освіченою дівчиною з демократичними поглядами. І як показало життя, Ольга була напрочуд доброю і милосердною. З Ольгою Франка єднали погляди та спільні інтереси.

Він не помилився в ній. Вони були не тільки чоловіком і дружиною, яких зв’язували діти, вони були соратниками, друзями.

Ми нарочито не деталізуємо сторінки життя І. Франка, пов’язані з іменем Ольги Хоружинської, позаяк вони деталізуються чи не в усіх біографічних творах про письменника.

Роман Горак звертається у повісті до спогадів дітей Франка – Тараса,

Петра та Ганни, щедро цитуючи їх, на жаль ці спогади не мотивовані змістом твору.

Р. Горак у повісті-есе „Тричі мені являлася любов” показав І. Франка як людину, в якій поєднуються людська гідність, доброта, щирість, геній та любов.

Валентина КОВАЛЕНКО

«СЕКРЕТИ» ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ – В «ПЕРЕХРЕСНИХ СТЕЖКАХ»

(ПСИХОЛОГІЧНІ ПЕРЕГУКИ ТРАКТАТУ І ПОВІСТІ ІВАНА ФРАНКА)

«…майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів,

з чуття далеко більше, як з резонів, усі вони, особливо моя белетристика, напоєні, так сказати, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони… у певній мірі є частки

моєї біографії» (І .Франко)

Повість «Перехресні стежки» писана Іваном Франком одночасно із унікальним в історії естетичної думки України трактатом «Із секретів поетичної творчості». Вона є своєрідною, мистецьки довершеною ілюстрацією презентованих у ньому положень, зокрема про психологічні основи творчого процесу, до яких письменник зараховує такі феномени, як:

співвідношення підсвідомого і свідомого; закони поетичної асоціації та особливості творчої уяви (фантазії).

Надзвичайно детально, мікроскопічно письменник через діалоги,

внутрішні монологи, непряму мову та авторські коментарі намагається перенести в душу читача весь почуттєвий світ героїв з метою відтворювати шляхи пізнання не тільки витоків їхніх вражень, думок, а й причини до подальших дій та вчинків.

Оскільки герої повісті є рупорами ідей самого ж Франка, носіями пережитих ним життєвих колізій, необхідно учням нагадати ті біографічні моменти, котрі стали джерельною основою описаних та глибоко проаналізованих у творі психічних процесів.

Неважко уявити драматичний стан митця, котрого доля, починаючи з

1895 року, немилостиво випробовувала: добре відомого вже на той час письменника, доктора філософських наук, політика не приймають на посаду доцента кафедри української літератури Львівського університету, боячись його радикального впливу на студентську молодь, а, саме, поширення поміж нею соціал-демократичних ідей; влада робить все можливе, аби Франка як хлопського кандидата в посли австрійського парламенту не допустити до сейму (1895, 1897, 1898 рр.); письменника гостро засуджують як на сторінках польських видань за його статтю про А. Міцкевича «Поет зради», так і галицьких – за передмову до збірки власних оповідань у перекладі польською мовою (1899 р.); до всього ж – у 1890-х роках остаточно переривається двадцятирічне листування із коханою Ольгою Рошкевич.

Душевна криза та постійна матеріальна скрута спричинили нервове захворювання письменника. Панічний страх перед неможливістю повноцінно жити і творити породжує в його уяві страшні картини такого існування. На жаль, через десять років Франкові передчуття справджуються (1908 р.):

спаралізовані обидві руки, невиліковно хворі нирки і зір, і, найгірше, хворий мозок, що час від часу репродукував галюцинації та фантастичні видіння.

Вражаючим фактом є і те, що природа цих несвідомих афектних процесів настільки реально описана в повісті, що, здається, автор не просто прожив хворобливу уяву своїх героїв, а й несвідомо запрограмував на неї себе.

Звиклий аналізувати свої враження, І. Франко озвучує в трактаті вироблені «на тім полі» певні висновки щодо ролі свідомого та підсвідомого

у творчому процесі. Відомо, що, окрім верхньої свідомості (те, що сприймається нами свідомо), існує нижня («те, що лежить в тіні», «глибока верства психічного життя»). Саме їй митець надає особливої ваги,

зазначаючи, що «найбільша часть того, що чоловік зазнав у житті…перейшовши через ясну верству верхньої свідомості, помалу темніє,

щезає з поверхні, тоне в глибокій криниці нашої душі і лежить там погребана, як золото в підземних жилах. Та й там, хоч неприступне для нашої свідомості, все те добро не перестає жити, раз у раз сильно впливає на наші суди, на нашу діяльність і кермує нею не раз далеко сильніше від усіх контраргументів нашого розуму. Отсе є та «нижня свідомість», те гніздо

«пересудів і упереджень», неясних поривів, симпатій і антипатій… їх основи скриті від нашої свідомості». Однак, за словами І. Франка, діє великий закон непропащої сили, коли особливі обставини здатні відживити ті давно

«погребані» враження і спомини, що принагідно стають для людини цінним життєтворчим матеріалом. Окрім певних обставин, важливою у цьому процесі є також здібність не тільки видобувати те величезне багатство ідей і почувань, а й користуватися ним. Таке вміння письменник називає

еруптивністю нижньої свідомості. Ним, як правило, наділені творчі люди,