філософія

31,французьке просвітництво і матеріалізм 18 століття. Просвітництво — найважливіший феномен духовного життя європейських країн XVІІІ ст. За своєю назвою це сукупність антифеодальних ідей, які були формою самосвідомості нового суспільного класу — буржуазії. Просвітництво — ідеологія так званого третього стану, який об'єднував селянство, буржуа, ремісників і який постав проти панівних прошарків феодального суспільства, духівництва і дворянства. Неоднорідність соціальної бази Просвітництва зумовила строкатість течій та ідеологічних учень, які у різних країнах Європи мали свої специфічні особливості. Найбільш радикальної форми Просвітництво набуло у Франції, ставши ідеологічним підґрунтям революції. Незважаючи на певні регіональні розбіжності, ідеологія Просвітництва має характерологічні риси. Головна з них — віра в особливу роль наукових знань, поширення яких набуває вирішального значення у боротьбі з феодальними порядками, розв'язанні соціальних проблем. Адже феодальне суспільство, на думку просвітників, — це царство темряви та невігластва, засноване на ошуканстві народу. Воно буде зруйноване світлом науки і розуму. Отже, розвиток наукових знань і освіта — головний засіб у боротьбі проти феодального деспотизму, релігійного фанатизму і соціальної несправедливості. При цьому особливий акцент робився саме на пізнанні природи. Феодальний світ оголошувався протиприродним. Ототожнивши принципи розуму із законами природи, просвітники вимагали перебудувати суспільство на основі цих принципів і висували вимогу надати законам природи характеру юридичних норм. П'єр Бейлн (1647 — 1706) — представник раннього Просвітництва. Він виступив проти релігії та ідеалістичної метафізики. Головна його праця —"Історичний та критичний словник" (1694). У ній найяскравіше виявився скептицизм філософа. Основоположниками французького Просвітництва стали Ф. Вольтер і Ш. Монтеск'є. Вольтер (Марі Фрвисуа Аруе) (1694 — 1778) — багато обдарована особистість. Філософ, письменник, учений, публіцист, невтомний борець проти феодальної системи і абсолютизму, Вольтер був прихильником секуляризації церковних земель, підпорядкування церкви державі, рівності усіх громадян перед законом. З особливою завзятістю він боровся проти релігії, особливо католицизму, хоча й не був атеїстом, залишаючись на позиціях деїстично обмеженого матеріалізму. Мислитель захоплено сприймав матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка, критично ставився до ідеалізму Дж. Берклі, монадології Г. Лейбніца протиставляв ідеї матеріалістичного атомізму. Його філософські ідеї викладені у численних працях, і зокрема таких, як "Англійські листи", "Основи філософії Ньютона", "Трактат про метафізику", "Філософський словник"та ін. Шарль Монтеск'є (1689 — 1755) поділяв позиції деїзму, філософ, письменник та історик. Творчість його мала антифеодальну та антиклерикальну спрямованість. Він вважав, що жодна релігія не може претендувати на абсолютну істину і залежить від особливостей політичного устрою. Головна праця Монтеск'є — "Про дух законів". Мислитель намагався з'ясувати об'єктивні підстави законодавства й особливості державного ладу. Як представник географічної школи у соціології, він був переконаний, що політичний устрій певної країни залежить від таких природних чинників, як клімат, величина території, родючість землі. Тому законодавець, вдосконалюючи систему законів, має враховувати ці обставини й узгоджувати юридичні норми із законами природи. Ідеї Монтеск'є, як і Вольтера, були надзвичайно популярні у XVIII ст. Проте починаючи із 40-х років їх місце заступають представники революційного крила французького Просвітництва. Жав Жак Руссо (1712 — 1778) як представник соціальних низів активно виступив проти соціальної несправедливості, проголосивши свободу й рівність невід'ємними правами особи. "Людина народжується вільною, а між тим вона скрізь у кайданах",.— наголошував він. У своїх вимогах Руссо не обмежувався правовою сферою, а вимагав рівності й у соціально-економічних відносинах. На його думку, головною причиною нерівності, соціального гноблення людини є приватна власність. Соціально-економічний прогрес, пов'язаний з появою приватної власності, розвиток культури обертаються моральним занепадом людини, втратою власної сутності, відчуженням від природи. Руссо ідеалізував природний стан, у якому перебувала раніше людина. Критикуючи сучасну цивілізацію, він, проте, закликав не повернутися до первісного стану, а лише створити суспільство, де людина змогла б відновити свою природну чистоту і нарешті стати вільною. Мислитель обстоював право народу на революцію, а його ідеї народного суверенітету та демократичної республіки були сприйняті діячами Французької революції 1789 — 1794 pp., про що свідчить Конституція 1793 р. Найважливіші праці Руссо — "Міркування про походження і підстави нерівності між людьми" та "Про суспільний договір, або Принципи політичного права". Серед просвітників XVIII ст. радикалізмом і послідовністю у боротьбі проти ідеології феодального суспільства, релігії і схоластики вирізняються французькі матеріалісти Жюльєв Офре де Ламетрі (1709 — 1751), Клод Адріав Гельвецій(1715 —1771), Дені Дідро (1713 — 1784), Полі, Аврі Гольбах (1723 — 1789). Попри певні розбіжності їх об'єднували матеріалістичні й атеїстичні позиції. Ідейними джерелами французького матеріалізму були, з одного боку, матеріалістична лінія Декарта, започаткована його фізикою, а з іншого — сенсуалізм Дж. Локка. Важливу роль у пропаганді й поширенні останнього відіграла праця Кондильяка "Дослід про походження людських знань" (1746), де гносеологічна теорія англійського філософа дістала дальший розвиток. Початком послідовного застосування принципів матеріалізму до пізнання людини стала праця Ламетрі "Природна історія душі". Назва його відомого трактату "Людина — машина" красномовно засвідчила остаточну перемогу природничонаукових і навіть механістичних принципів у підході до проблем людського буття. Один з послідовних матеріалістів XVIII ст. К. Гельвецій у своїй праці "Про розум" надав гносеології Дж. Локка практичного спрямування, застосувавши його сенсуалізм до явищ суспільного життя та розв'язання морально-етичних проблем. Нарешті, справжньою біблією французького матеріалізму стала праця П. Гольбаха "Система природи", де вибудовано всеохоплюючу систему матеріалістичного світогляду. Починаючи з 1845 р. справжнім центром Просвітництва стало видавництво "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел", редакторами якого були Д. Дідро та Д'Аламбер. Навколо енциклопедії гуртувалися передові науковці, філософи, публіцисти: Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Гельвецій, Гольбах та ін. У цей час французьке Просвітництво швидко еволюціонувало від деїзму до матеріалізму й атеізму. З 50-х років лідером цього напрямку став Дідро. Його матеріалістично-атеїстичний світогляд відображено в таких працях, як "Лист про сліпих", "Думки до тлумачення природи", "Філософські принципи матерії та руху", "Розмова Д'Аламбера з Дідро" та ін. Творчість французьких матеріалістів, як і усіх просвітників, характеризується значною увагою до особи, її потреб, соціально-політичних умов її життя. Однак людина розглядається як суто природна істота, невід'ємна частина природи, підпорядкована її загальним законам, а свобода — як цілковита залежність людини від природи, власних матеріальних потреб та інтересів. Саму ж природу вони тлумачили механістично, як величезну машину, частини якої поєднані причинними зв'язками і для якої люди є лише невеличкими пружинками. Відтак необхідність природи перетворюється на фаталізм, а людська свобода — на примару. Французькі матеріалісти довели до краю антигуманістичні тенденції, властиві новоєвропейському матеріалізмові, що цілком закономірно призвело до його ідейної кризи.

32,характерні риси класичної німецької філософії. Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси: – відродження діалектичної традиції; – перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології; – критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання; – звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії. Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте (1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегещ (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).

33, І. Кант ставив питання: як можливі в математиці, природознавстві, філософії теоретичні положення, що мають всезагальне і необхідне значення, Згідно з І. Кантом всезагальність і необхідність положень науки і філософії не залежать ні від сваволі суб'єкта, що пізнає, ні від досвіду. Всезагальність і необхідність повідомляються знанню апріорними (не залежними від досвіду, додосвідними), всезагальними і необхідними формами чуттєвості і розсудку. Це твердження неминуче веде до агностицизму, оскільки форми, властиві суб'єкту, який пізнає, і які слугують йому для синтезу чуттєвих даних, не можуть бути зараховані до об'єктивної реальності, яка існує незалежно від людської чуттєвості і розсудку. Цю об'єктивну реальність Кант визначає як непізнавану "річ у собі". Апріорне, тобто всезагальне і необхідне в нашому знанні, вживається, за І. Кантом, лише для синтезу чуттєвих даних. Апріорними формами чуттєвості, стверджує І. Кант, є простір і час, а апріорними категоріями розсудку – дванадцять категорій, які входять у чотири групи (кількість, якість, відношення, модальність). У зв'язку з аналізом апріорних форм мислення Кант ставив питання щодо необхідності створення нової трансцендентальної логіки, яка відрізняється від звичайної, формальної логіки. Цим він поклав початок розвитку діалектичної логіки. І. Кант розмежовує розсудок та розум. Якщо розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих даних, то розум за своєю природою прагне до того, щоб вийти за межі досвіду й осягнути абсолютне. Це прагнення також має бути предметом вивчення трансцендентальної логіки, а саме трансцендентальної діалектики. Вчення про діалектику розуму веде, за І. Кантом, до висновку про неминучість його хибності (помилковості). Однак раціональним у трансцендентальній діалектиці Канта е думка про суперечливість розуму – антиномії (протиріччя, що не розв'язуються). Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це ідеали знання, які спрямовують увесь пізнавальний процес незалежно від будь-якого досвіду. Нездатність теоретичного розуму обґрунтувати ці ідеї не може бути причиною відмови від них. Вони, згідно з І. Кантом, можуть бути обґрунтовані практичним розумом як необхідні постулати нашої моральної поведінки. Кант висловив думку про примат (пріоритет) практичного розуму над теоретичним. Це твердження несло в собі зародок глибокої діалектичної постановки питання про те, що практична діяльність формує основу теоретичного пізнання. Те, що не може бути установлено одним лише теоретичним шляхом, утверджується практичним розумом, діяльністю. І. Кант визнавав поступальний розвиток суспільства. Ідея суспільного устрою відображала зміст буржуазно-демократичних перетворень, про які мріяла німецька буржуазія. Гармонія між людською дією і винагородою можлива лише в потойбічному житті людей, існування якого, за Кантом, не можна довести, але яке є необхідним постулатом моральної свідомості. Державу І. Кант розглядає як необхідне вираження колективної волі громадян, а розвиток держави – як поступову реалізацію принципу загального блага. Громадянські, буржуазно-демократичні свободи також є апріорними визначеннями людської сутності, що реалізуються в процесі розвитку суспільства шляхом подолання протиріч між існуючим і належним.

34,філософська система Гегеля,його діалектичний метод. Видатним представником німецької класичної філософії є Гегель. Мислення, за Г. Гегелем, – є не суб'єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини об'єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього, що існує: природи, людини, всесвітньої історії. Мислення "відчужує" своє буття у вигляді матерії, природи, яка являє собою "інобуття" цього немовби об'єктивно існуючого мислення. Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення ("абсолютну ідею") як процес пізнання, що безперервно розвивається від одного ступеня до другого, більш вищого. Тобто, абсолютне мислення є не тільки початком, а й змістом, що розвивається, всього існуючого. Вищим ступенем розвитку "абсолютної ідеї є "абсолютний дух" – людство, людська історія. Мислення, за Г. Гегелем, порівняно з чуттєвим сприйняттям, є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати, наприклад, те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Але згідно з його концепцією тотожності буття і мислення мислення і наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самопізнанням духу, тобто самопізнання є "абсолютною ідеєю" (проявом якої є наука) внутрішньо властивого їй змісту. Основними складовими філософії Гегеля є логіка, філософія природи і філософія духу. У філософії Г. Гегеля слід розмежовувати діалектичний метод (прогресивну сторону його вчення) і консервативну систему, тобто його вчення про природу і суспільство як форми існування "абсолютної ідеї". Між ними існує протиріччя, що не розв'язується, оскільки система Гегеля всупереч його діалектиці обмежує розвиток суспільства, пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства та мислення. Так, якщо гегелівська діалектика вчить, що розвиток всезагальний, то його система заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише поширюється в просторі. Як ідеолог німецької компромісної буржуазії кінцем розвитку суспільства вважав становлення конституційної монархії. Раціональним зерном гегелівського вчення є його діалектика, хоча вона ідеалістична. Важливими моментами тут є геніальні здогадки про взаємозв'язок, рух, розвиток явищ, про протиріччя як джерело руху, розвитку, про перетворення кількісних змін в якісні, про природу теоретичного мислення та логічних форм і категорій, через які воно здійснюється, та ін. Важливими є його ідеї відносно розуміння найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства та пізнання, особливо, відносно теорії пізнання і логіки.

35,антропологічний матеріалізм та гуманізм Людвіг Фейєрбах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст. Чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і грунтовний критик ідеалізму Гегеля. На думку Фейєрбаха, «філософія Гегеля – це раціональна містика», «спекулятивна філософія», котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах «чистої думки». Думка – це кінець. А не початок речей. Основні філософські твори Л.Фейєрбаха: «До критики філософії Гегеля»(1839), «Про начала філософії»(1841), «Сутність християнства»(1841), «Попередні тези до реформи філософії»(1842), «Основні положення філософії майбутнього»(1843) та багато інших. Сутність основних положень філософії Фейєрбаха можна звести принаймні до таких: 1. Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки . 2. Природа – основа, на якій діє людина як частина природи. 3. Природа – джерело всіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. «Моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина об’єктивна» . Пізнання цим не закінчується. «Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом» . Людське пізнання – безмежне. «Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки» . 4. Не «абсолютний дух» повинен бути предметом філософії, а «людина, включаючи і природу». Це – «єдиний, універсальний і вищий предмет філософії» . 5. Релігія є схибою людини. Вона не має власного змісту. «Божественна сутність є не чим іншим, як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність» . «Людина об’єктивує свою сутність, і в цьому полягає таємниця релігії». « Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини» (стор. 61). «Бог- це відокремлене від людини його Я». «Людина втілює в релігії власну потаємну сутність» . 6. Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце Біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину. Однак Фейєрбах не ставить питання про подолання релігії як форми суспільної свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.  Фейєрбах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії « відрізняються один від одного лише перемінами в релігії» . Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала докорінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.  Фейєрбах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини у процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що «істинне те, що відповідає сутності роду; неправильне те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує». Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейєрбах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику. Однак Людвіг Фейєрбах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії та ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум. В чому виявляється гуманізм філософії Фейєрбаха? Він виявляється, насамперед, у тому, що Фейєрбах поставив людину у центр своєї філософії. В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейєрбаха: «Добрим і моральним є лише той, хто винятково і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини» і далі «Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині» ; «Моя моральна вимога до людей обмежується суто тим, щоб вони не робили нічого злого» ; «Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почувається щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям» . Гуманізм Фейєрбаха виявляється у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина. Такі головні ідеї, основні положення і принципи філософії Людвіга Фейєрбаха, вчення якого стало одним із теоретичних джерел марксистської філософії.

36,характерні риси діалектичного матеріалізму. Діалектичний матеріалізм базувався на досягненнях передової практики і теорії. Це вчення про найбільш загальних положеннях розвитку та руху свідомості, природи і суспільства безперервно розвивалося і збагачувалося разом з прогресом науки і техніки. Ця філософія розглядає свідомість у якості соціальної, високоорганізованої форми. Діалектичний матеріалізм Маркса і Енгельса вважає матерію єдиною основою всього світу, визнаючи при цьому наявність загального взаємозв’язку явищ і предметів у світі. Це вчення являє собою вищу форму пізнання, підсумок всієї попередньої історії формування філософської думки. Діалектичний матеріалізм Маркса виник в ХІХ-му сторіччі, в сорокових роках. У той час для ведення боротьби пролетаріату за соціальне визволення себе як класу були необхідні пізнання законів суспільного розвитку. Вивчення цих законів не представлялося можливим без філософії, що пояснює історичні події. Основоположники вчення – Маркс і Енгельс – піддали глибокої переробки вчення Гегеля. Проаналізувавши все те, що було сформовано до них у філософії, суспільної дійсності, засвоївши всі позитивні висновки, мислителі створили якісно новий світогляд. Саме воно стало філософської базою в вченні про наукове комунізмі і в практиці революційного руху пролетаріату. Діалектичний матеріалізм розроблявся в гострому ідейному протистоянні різним поглядам, які мають буржуазний характер. На характер формувався світогляду Маркса і Енгельса великий вплив зробили ідеї послідовників політичної економії класичного буржуазного напряму (Рікардо, Сміта та інших), роботи соціалістів-утопістів (Оуена, Сен-Сімона, Фур’є та інших), а також французьких істориків Минье, Гізо, Тьєррі та інших. Діалектичний матеріалізм розвивався і під впливом досягнень природознавства. Вчення поширилося на розуміння суспільної історії, обгрунтування значення суспільної практики при розвитку людства, його свідомості. Діалектичний матеріалізм дозволив прояснити основоположну роль практики в пізнанні світу та громадському буття, матеріалістично вирішити питання активного впливу свідомості. Вчення сприяло розгляду суспільної дійсності не тільки в якості протистоїть людині об’єкта, але і у вигляді його певної історичної діяльності. Таким чином, матеріалістична діалектика подолала абстрактність у спогляданні, яка була властива попереднім навчань. Нове вчення змогло теоретично обгрунтувати і практично втілити свідомий комплекс практики і теорії. Матеріалістична діалектика, виводячи з практики теорію, підкоряла її революційним ідеям про перетворення світу. Характерними рисами філософського вчення є орієнтація людини на досягнення майбутнього і виключно наукове передбачення майбутніх подій. Принциповою відмінністю вчення про діалектичний матеріалізм була здатність цього світогляду проникати в народні маси і реалізуватися ними ж. Сама ідея при цьому розвивається відповідно до історичною практикою народу. Таким чином, філософія направила пролетаріат на перетворення існуючого суспільства і формування нового, комуністичного. Теоретична діяльність Леніна вважається новою, вищою сходинкою у розвитку діалектичного матеріалізму. Розробка теорії про соціальну революцію, ідеї про диктатуру пролетаріату, союзі робітників і селян була найтіснішим чином пов’язана з захистом філософії від натиску буржуазної ідеології.

37,Вчення марксизму про суспільно-економічні формації,революцію і комунізм. Суспільно-економічна формація, історично визначений тип суспільства, що представляє собою особливу ступінь у його розвитку; "... суспільство, що знаходиться на визначеній ступіні історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером". Дослідження суспільно-економічні формації дає можливість помітити повторюваність у суспільних порядках різних країн, що знаходяться на одній і тій же ступіні суспільного розвитку. А це дозволило перейти від опису суспільних явищ до строго наукового аналізу, що досліджує те, що властиво, наприклад, усім капіталістичним країнам, і те, що відрізняє одну капіталістичну країну від іншої. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічні формації є в той же час загальними для всіх країн, у яких вона існує чи затверджується. Немає, наприклад, особливих законів для кожної окремої капіталістичної країни (США, Англії, Франції й ін.), однак маються розходження у формах прояву цих законів, що випливають з конкретно-історичних умов, національних особливостей. На основі узагальнення історії розвитку людства марксизм виділив наступні.основні суспільно-економічні формації, що утворять ступіні історичного прогресу: первісно-общинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Первіснообщинний лад - перша неантагоністична суспільно-економічна формація, через яку пройшли усі без винятку народи. У результаті її розкладу здійснюється перехід до класових, антагоністичних суспільно-економічні формацій. Серед ранніх ступіней класового суспільства ряд учених виділяє, спираючи на деякі висловлення Маркса і Енгельса, крім рабовласницького і феодального способів виробництва, особливий азіатський спосіб виробництва і відповідну йому формацію. Однак питання про існування такого способу виробництва викликав дискусію у філософській і історичній літературі і дотепер не одержав однозначного рішення. На зміну їй приходить, як заявляли Маркс і Енгельс, комуністична формація, що відкриває справді людську історію. Послідовна зміна суспільно-економічні формацій визначається насамперед антагоністичними протиріччями між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, що на визначеній ступіні перетворюються з форм розвитку в окови продуктивних сил. При цьому діє загальна закономірність, відкрита Марксом, відповідно до якої жодна суспільно-економічна формація не гине раніш, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, а нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніш, ніж у лоні старого суспільства дозріють матеріальні умови їхнього існування (див. там же). Перехід від однієї суспільно-економічні формації до іншої відбувається через соціальну революцію, що дозволяє вирішити антагоністичні протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. На відміну від зміни суспільно-економічні формації , зміна різних фаз (стадій) усередині однієї і тієї ж формації (наприклад, домонополістичного капіталізму - імперіалізмом) відбувається без соціальних революцій, хоча і являє собою якісний стрибок. У рамках комуністичної суспільно-економічні формації відбувається переростання соціалізму в комунізм, здійснюване поступово і планомірно, як закономірний процес, що направляється свідомо. Матеріалізм дозволив знайти загальні, повторювані риси в соціально-економічному розвитку країни і дав підставу відносити їх до визначеного суспільного типу, названій суспільно-економічною формацією. Підставою, по якому можливо зробити таку типологізацію, є спосіб виробництва як матеріально-економічна основа суспільства, що визначає всю його внутрішню структуру. Поняття суспільно-економічної формації відбиває підпорядкованість усіх суспільних явищ матеріальним відносинам виробництва. Історія суспільства складається з історії окремих народів і країн, що живуть у різноманітних географічних і історичних умовах, що мають свої національні, культурні й інші особливості. На цій підставі деякі філософи і соціологи затверджували, що в історії нібито відсутня повторюваність, що всі події, явища тут сугубо індивідуальні і завданням історичної науки може бути тільки опис цих подій, їхня оцінка з погляду якого-небудь ідеалу. Подібний підхід неминуче приводить до суб'єктивізму, тому що сам вибір ідеалів і цінностей стає довільним, губиться об'єктивний критерій для розмежування того, що є істотним, головним, визначальним в історії, а що - відповідно, другорядним. Матеріалістична філософія переборола цей суб'єктивізм тим, що з усієї сукупності суспільних відносин виділив виробничі відносини як головні і визначальні, як об'єктивний критерій для розрізнення визначених ступіней розвитку в суспільному житті. Дійсно, сукупність виробничих відносин є тим базисом, від характеру якого залежить і спосіб життя людей, і всі інші суспільні явища. Однак при цьому не можна випустити з уваги, що самі виробничі відносини визначаються рівнем розвитку продуктивних сил, що існує закон відповідності, відповідно до якого даному рівню розвитку продуктивних сил відповідають не будь-які, а визначені, необхідні і від волі людей не залежні виробничі відносини. У способі виробництва не можна довільно змінювати виробничі відносини, вони відповідають продуктивним силам об'єктивно, породжені цими продуктивними силами. В даний час поняття суспільно-економічної формації звичайно не вживається політиками, рідко говорять про цьому й у науковій літературі. Критикуючи вчення про п'ять суспільні формації, де в якості вищої проголошується комуністична, супротивники марксизму узагалі відкидають ідею суспільно-економічної формації. Але суспільство все-таки проходить у своєму розвитку визначені ступіні (економічні суспільні формації), обумовлені, наприклад, ручним, машинним (індустріальним) і автоматизованим виробництвом. Доіндустріальні суспільства були засновані на особистій залежності працівників, позаекономічному примусі. Перехід від рабовласництва до феодалізму в рамках ручної праці можна вважати лише видозміною цієї залежності, ступеня позаекономічного примуса. Але народи і країни не можуть минати машинне виробництво, тому що це закономірність суспільного прогресу. Отже, вони не можуть минати і розвиту ринкову економіку (капіталізм) як необхідний, визначений і об'єктивно даний період у розвитку, тому що він обумовлений потребами існуючих продуктивних сил. Сучасний капіталізм відрізняється від первісного жорстокого капіталізму минулого. Але, незважаючи на проголошення "постіндустріального суспільства", сутність капіталізму не міняється. Це як і раніше приватна власність, конкуренція вільних виробників, експлуатація найманої праці. У розвинутих країнах сьогодні знайшли відображення форми організації суспільства, що, забезпечуючи виробничу ефективність, дозволяють дозволяти і найбільш гострі соціальні проблеми, обмежуючи недоліки і пороки вільної ринкової економіки. Теорія суспільно-економічної формації допомагає зрозуміти суспільство як цілісну соціальну систему, що функціонує і розвивається по своїх специфічних і об'єктивних законах на підставі об'єктивно сформувалася способу виробництва.