jurfax

туційного ладу. Більше того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Основного Закону), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Основного Закону).

Права і свободи людини, на які держава не може зазіхати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, а й зобов'язана забезпечити їх реалізацію і захист. Більше того, Конституція визнає права і свободи інших людей від посягань, у тому числі від посягань представників влади і посадових осіб.

Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. У статті 15 Основного Закону України зазначено, що цензура заборонена. Цензура, як контроль за ідеологічним змістом передач, забороняється і статтею 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення". А стаття 2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Згідно з цим документом не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, за винятком інтерв'ю.

Важливі рішення в цьому напрямі були прийняті також і в Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Зокрема, стаття 45 Закону України "Про інформацію", відповідно до цього документа, була доповнена змістом про заборону цензури та втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Так, у статті наголошено, що цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо уз-

31

годжувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права та/або суміжних прав на неї), та/або як накладання заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, заборонена.

Крім того, в Законі також зазначено, що забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновниками (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення або непоширення певної інформації, замовчування соціально значущої інформації, накладання заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.

Забороняється, відповідно до змісту цієї статті, створення будьяких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналістів за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до статті 171 Кримінального кодексу України.

Повноваження органів державної влади з питань діяльності засобів масової інформації визнаються виключно Конституцією та законами України.

Положення цих законодавчих актів України відповідають статтям 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкодне дотримання та вільне вираження своїх поглядів. Останнє включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку ін-

32

формацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження.

Кожна людина має право на свободу виявлення своїх поглядів (пункт 1 статті 10 Європейської конвенції). Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

Таким чином, в Україні за роки незалежності було створено значну за обсягом нормативну базу, яка покликана гарантувати свободу слова.

Проте, як було вже зазначено, ігнорування заборони цензури в нашій державі за останні роки набуло масштабного характеру. Втручання у роботу ЗМІ, аж до припинення їхньої діяльності, стало важливим елементом функціонування органів виконавчої влади. Окремим видом цензурування є кадрова політика в інформаційній сфері. Монополія одного політичного центру на призначення й звільнення є сприятливим середовищем для впливу на діяльність ЗМІ та контроль за ними.

Згідно з Конституцією та законами про пресу, до органів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, належать:

1)Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;

2)Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Голова якого призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради;

3)Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою.

Проте у липні 2002 року в структурі Адміністрації Президента України з'явилося Головне управління інформаційної політики. Діяльність Адміністрації Президента у сфері інформації є більш суттєвою за реальний вплив усіх органів, що мають регулювати відносини в інформаційному просторі відповідно до законодавства України.

Основною функцією цього органу стало управління інформаційною сферою України, яке здійснюється поза межами правового поля.

Основним методом такого управління було цензурування інформаційних та інших програм телебачення і радіо, статей у друкованих

33

ЗМІ з метою маніпулювання громадською думкою, позбавлення громадян їх права на інформацію.

Фактично йдеться про те, що в Україні за останні роки для керівництва функціонуванням ЗМІ була створена альтернативна легаль- но-конституційна система правил та норм, якої додержувалися посадові особи різних рангів.

Медіабізнес, як і будь-який інший бізнес в Україні, вимагає від його керівників особливої лояльності до влади. Це стосується повною мірою й іноземних інвесторів, яким доводиться працювати за нелегких умов українського ринку.

Володіти загальнонаціональними ЗМІ, зокрема телекомпаніями, в Україні мають змогу лише бізнес-угруповання, наближені до державної влади. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації є лояльність до влади, Президента, що на практиці означало виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних матеріалів.

Залежність ЗМІ виявлялася у фактично монопольному контролі інформаційного простору нашої держави з боку фінансовополітичних груп. Під контролем олігархічних угруповань продовжують перебувати загальнонаціональні телеканали, значна частина реґіональних телекомпаній та радіостанцій, друковані ЗМІ.

Тож інформаційний бізнес у нашій державі являє собою цілеспрямовані інвестиції з метою отримання політичних дивідендів. Контроль за провідними телеканалами, багатотиражними газетами, іншими періодичними виданнями здійснюється фінансово-політич- ними групами для реалізації власних інтересів. Відповідно до такої практики найважливішою функцією ЗМІ в Україні стало здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Фактично вітчизняна преса виконувала роль засобу пропаганди діяльності органів державної чи місцевої влади або певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов всі функції ЗМІ, а особливо інформаційна, були нівельовані.

Відповідно до цього основним засобом обмеження свободи слова в Україні стала пряма політична цензура – керівні вказівки щодо змісту матеріалів ЗМІ, тиск у різноманітних протизаконних формах

34

на журналістів та окремі редакційні колективи, які намагалися об'єктивно висвітлювати життя країни.

У таких спеціальних, регулярно розповсюджуваних матеріалах інструктивного характеру, так званих "темниках", містилися рекомендації чи прямі вказівки стосовно змісту інформаційних програм. У цих "темниках" були відповідні рекомендації щодо використання різних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії. Серед таких методів, наприклад, рекомендувалося: 1) замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо окремих політичних сил та їх представників; 2) домінування у поданій інформації оцінних суджень над фактами; 3) подання фактів окремо від їх загального контексту.

Крім того, однією з форм здійснення політичної цензури через систему влади стало регулярне надсилання до місцевих керівників державних адміністрацій листів з вимогою аналізу змісту критичних зауважень у ЗМІ та відповідних висновків за результатами моніторингу місцевих ЗМІ, проведеного Адміністрацією Президента. У цих моніторингах відстежувалася кількість критичних матеріалів у реґіональних ЗМІ щодо Президента, Адміністрації Президента, уряду, обласної державної адміністрації тощо. Вимоги Адміністрації Президента до місцевих державних адміністрацій зробити відповідні висновки можна розцінювати як стимулювання до здійснення ними прямої цензури щодо реґіональної преси.

Таку практику журналісти розцінили як обмеження професійної діяльності, а також примус до культивування самоцензури. Восени 2002 року кілька журналістів, які працювали у провідних ЗМІ ("Новий канал", УТ-1, СТБ, газета "Сегодня" та ін.) змушені були звільнитися з роботи у зв'язку з посиленням цензури та неможливістю здійснення професійної діяльності. У реґіонах ситуація була ще складнішою: журналісти тут більш залежні, оскільки пропозиції для них на ринку праці вкрай обмежені.

Таким чином, можна стверджувати, що тиск на ЗМІ став однією з найпоширеніших форм політичної цензури. Найактивнішим суб'єктом здійснення такого тиску стала державна та місцева виконавча влада, податкова адміністрація, правоохоронні органи.

35

У своїй законній діяльності ЗМІ повсякчас стикалися з перешкодами з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність судової системи в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску в багатьох випадках робили неефективними для ЗМІ звернення до судових органів у разі порушення прав журналістів та редакційних колективів.

Серйозною проблемою щодо функціонування засобів масової інформації стала також і надмірна зарегульованість бізнес-діяльності, створена для полегшення контролю влади за суб'єктами господарювання, зокрема ЗМІ.

В Україні фактично панує безкарність чиновників за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з державних службовців не було звільнено з роботи за створення перешкод у діяльності журналістів, що свідчить про санкціонування владними структурами цих дій щодо функціонування окремих мас-медіа. Так, було зафіксовано численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражів друкованих ЗМІ, здійснювалося незаконне скасування угод про оренду приміщень засобами масової інформації з метою позбавлення їх можливостей функціонування. До цього також можна додати ще й такі факти, як численні випадки необґрунтованої відмови в акредитації журналістам опозиційних до влади видань, ненадання ЗМІ відкритої інформації, у тому числі суспільно значущої. Ще один важливий чинник порушення свободи слова та діяльності ЗМІ – це тиск на пресу за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.

Як уже зазначалося, одним з найпоширеніших методів економічного тиску на ЗМІ стало подання позовів до суду на відшкодування завданої моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на невиправдано великі суми. Відомі факти, коли після задоволення низки позовів ЗМІ змушені були припинити свою діяльність через фінансову скруту. Прецедент був створений судовим процесом проти газети "Всеукраинские ведомости". Видання змушене було припинити свою діяльність після позову на необґрунтовано величезну

36

суму. Слід зазначити, що такі методи боротьби із журналістами та медіа найчастіше застосовуються під час виборчої кампанії та відразу після неї.

Крім того, у межах українського інформаційного простору створюються нерівні умови конкуренції за рахунок підтримки органами влади окремих засобів масової інформації. Це стосується пільгового оподаткування, державного фінансування та ін., що створює для окремих ЗМІ вигідні умови в конкурентній боротьбі, краще становище політичних та фінансових груп і окремих осіб, що лобіюють інтереси цих видань. Всі ці недемократичні тенденції негативно позначаються на нормальному цивілізованому розвиткові ринкової економіки та інформаційного простору України тощо.

Унеможливлює демократичний розвиток вітчизняних ЗМІ владний контроль у державних та комунальних засобах масової інформації. За станом на друге півріччя 2004 року в Україні було зареєстровано та перереєстровано 20903 періодичних видання, із яких 8859 становлять видання загальнодержавної, реґіональної та закордонної сфери розповсюдження, 12044 – місцевої сфери розповсюдження. Незважаючи на те, що більшість вітчизняної друкованої продукції перебуває у приватній власності, важливу роль в інформаційному просторі держави відіграють державні та комунальні медіа. Зокрема, за згадуваний період в Україні було зареєстровано та перереєстровано 256 державних і 878 комунальних видань, із яких: на загальнодержавну, реґіональну (дві та більше областей) та закордонну сферу розповсюдження – 226 державних, 32 комунальних видань; на місцеву сферу розповсюдження – 30 державних, 846 комунальних періодичних видань.

Основними особливостями системи цих ЗМІ є такі характеристики:

1)цілковита підконтрольність органам державної та місцевої виконавчої влади;

2)відсутність громадського контролю за діяльністю цих ЗМІ;

3)слабка матеріально-технічна база;

4)низька конкурентоспроможність на інформаційному ринку, неготовність до самостійного функціонування.

Проте найголовніша особливість діяльності цих ЗМІ полягає в тому, що вони організаційно, фінансово та кадрово залежать від ор-

37

ганів влади, які здійснюють необмежене цензурування їхньої діяльності. Йдеться про те, що держава залишила за собою контроль над значним сегментом інформаційного простору країни.

Державні ЗМІ мають значні можливості щодо охоплення аудиторії, оскільки держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення. А це – 9,6 мільйонів радіоточок, у тому числі 2,7 мільйонів (28 %) – у сільській місцевості. Державна НРКУ (УР-1) має показник аудиторії, наближений до 100 %.

Місцеві органи влади, орієнтуючись на центральну владу, також мають потребу в поширенні позитивних відомостей про себе. Вони виступають засновниками комунальних ЗМІ, які фактично виконують роль прес-служб місцевих органів влади.

За роботою журналістів державних та комунальних ЗМІ, крім прямого, здійснюється й опосередкований контроль засновниками. Їхня діяльність регламентується також спеціальними Законами України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації" та ін. Так, для журналістів, насамперед реґіональних ЗМІ, важливою є норма Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", яка визначає деякі пільги для журналістів, які працюють у державних ЗМІ. Зокрема, йдеться про пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Проте права на таке пенсійне забезпечення журналіст набуває лише після досягнення певного стажу роботи в системі державних ЗМІ. Отже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.

Однак найсерйознішим виявом політичної цензури проти вітчизняних журналістів за останні роки стало фізичне насильство. Сьогодні в Україні зареєстровано випадки застосування проти працівників ЗМІ методів кримінального впливу, пов'язаних з їхньою професійною діяльністю. Найбільш поширеними засобами тиску на журналістів залишаються фізичне насильство та погрози з метою змусити

38

припинити або обмежити журналістську діяльність. І це здійснюється, на жаль, за умов бездіяльності вітчизняної системи правового захисту. Так, за даними міжнародної журналістської організації "Репортери без кордонів", у 1998 році одного журналіста було вбито, ще на дев'ятьох були здійснені напади. У 1999 році було вбито трьох журналістів, ще семеро було травмовано. У 2000 році було вбито чотирьох журналістів, 28 травмовано. За 2001 рік двох журналістів було вбито і на 18 були скоєні напади. Вбиті журналісти у більшості випадків працювали над матеріалами, що містили обвинувачення на адресу правоохоронних органів або впливових політичних чи економічних структур загальнонаціонального чи місцевого рівня.

Так, оцінюючи ситуацію зі свободою слова за 2003 рік, завідувачка секції Європи "Репортери без кордонів" Сорія Блатманн у звіті зазначила, що ситуація в Україні залишається тривожною. Дедалі більше впливові мас-медіа контролюються або близькими до Президента особами, або олігархічними структурами. І це є неабиякою проблемою, зважаючи на майбутні президентські вибори. Друга тенденція, яку зазначили "Репортери без кордонів", – велика кількість журналістів, котрі стали жертвами нападів під час розслідування ними справ, пов'язаних з корупцією на реґіональному рівні. І, нарешті, вбивці журналістів Г. Ґонґадзе та І. Александрова так і залишаються безкарними. Зокрема, в документі наголошено, що розслідування більшості випадків загибелі журналістів так і не було завершено. Найрезонанснішими злочинами проти журналістів стали вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе (вересень 2000) та директора Слов'янської телекомпанії ТОР Ігоря Александрова (липень 2001). Представники державної влади неодноразово заявляли про необхідність якнайшвидшого розслідування цих справ та покарання винних, однак досі цього не зроблено.

Зокрема про це йшлося на прес-конференції в УНІАН у вересні 2004 року Григорія Омельченка, голови парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування обставин загибелі журналістів Г. Ґонґадзе, І. Александрова та інших резонансних злочинів. Він нагадав про одностайно підтримані депутатами – членами комісії висновки у справі Ґонґадзе, які голова комісії і досі не має можливості доповісти парламенту в установленому порядку – під час спеціального звіту.

39

А на прес-конференції, ініційованій Національною спілкою журналістів України у вересні 2004 року, тодішній перший заступник Генерального прокурора України В. Кудрявцев зауважив, що з усіх загиблих за останні п'ять років журналістів тільки смерть І. Александрова пов'язана з його професійною діяльністю. Такий висновок пояснювався не менш оригінальним чином: частину справ не розкрито, тому нема підстав стверджувати, що журналістська діяльність і загибель пов'язані причиново-наслідковим ланцюжком. Ще якась кількість смертей, які правоохоронці розкрили, пояснюється прозаїчно: або нещасний випадок, або самогубство, або "побутовий ґрунт". До речі, В. Кудрявцев на відміну від екс-міністра Смирнова не звинуватив в "особливо цинічній формі" представників "четвертої влади" в нестримному потягу до "градусного натхнення" і не провів чітку паралель між ним і раптовою смертю.

За останній час МВС порушило 15 кримінальних справ за фактом загибелі журналістів. В окремих випадках слідство швидко доходило висновку, що криміналу немає, і закривало справи. Так, у 2004 році Генеральна прокуратура України двічі перевіряла законність і вмотивованість таких рішень і підтвердила, що все відбувалося в межах закону: якщо не було підстав вважати, що відбулося вбивство, то ніхто й не трактував нещасний випадок як розправу за професійну діяльність.

Не покладаючись на зусилля української влади щодо ведення справи Г. Ґонґадзе, Міжнародна федерація журналістів наприкінці 2003 року вирішила провести незалежне розслідування справи Г. Ґонґадзе. Генеральний секретар МФЖ Айден Уайт на підготовчій зустрічі робочої комісії у цій справі підкреслив, що після понад трьох років розчарувань та безуспішних спроб домогтися результату Міжнародна федерація журналістів повинна знайти переконливі відповіді на запитання щодо загибелі Г. Ґонґадзе й притягнути убивць та замовників злочину до суду. Основна місія комісії в складі Роберта Шоу (представник МФЖ), Саймона Пірані (представник Національної спілки журналістів Великої Британії та Ірландії) та Алли Лазарєвої (представниця Інституту масової інформації українського представництва організації "Репортери без кордонів") полягала у перевірці юридичних та судових матеріалів, інших документів спра-

40