Документ Microsoft Office Word

Народна педагогіка на почесний п'єдестал поставила як вихователів і батька, і матір. За її справедливим твердженням, у сім'ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері («Отець — як бог», «Чоловік у домі голова, а жінка — душа», «Що тато, то не мама», «Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче»). Слово батька для дитини має авторитетне значення («Не послухаєш тата, послухаєш ката»). Та й результати його виховного впливу немалозначні («Не навчив батько — не навчить і дядько», «Батько — рибалка, тоді й діти у воду дивляться», «У ледачого пасічника і бджоли ледачі», «Хороші діти — це честь батька й матері», «Яка хата — такий тин, який батько — такий син», «Молодь багата мудрістю мами і тата»). Тож і не дивно, що подекуди на Україні діти називають батька няньо (неньо), нянько, тобто таким же пестливим словом, як маму — неня, ненька, яке походить від нина (можливо, спочату нена, потім — неня, няня) — та, що годує, колише, забавляє немовля, кладе його спати. Слід також звернути увагу, що слова тато, дядьо (дєдьо) у нашій мові, як і слово мама, теж постали з лепету немовляти. Слово батько виникло своєрідно. Якщо порівняти болгарське бате (старший брат) і чеське b'at'a (брат матері) з давньоруським «батя» (рідний батько), то можна припустити, що це слово спочатку вживалося на означення старшого брата, який часто для молодшого був замість батька або дядька по матері і відігравав велику роль у родовому суспільстві в сімейній общині, маючи нерідко можливість бути главою великої сім'ї.

З цього видно, що сучасне поняття «рідний батько» виникло значно пізніше. Очевидно, переусвідомлення цього слова мало б іти в такій послідовності: старший брат — дядько по матері — рідний батько. Серед усіх синонімів — батько, тато, отець, няньо (неньо) нянько, дядько (дєдьо) найчастіше вживається на Україні перший — батько. Найпоширенішим стилістичним синонімом до назви батько є слово тато, що тепер уживається переважно як емоційно забарвлене (пестливе) звертання до батька. Похідні слова від тато, які виражали поняття, не пов'язані з родинними взаєминами, не зустрічаються. У мові дітей при звертанні до батька виражається стільки ж ніжності, як і до матері, через вживання різних пестливих слів типу: батечко, батенько, батонька, батуньо, батусьо, батіночко, батейко, татко, таточко, татонько, татуньо, татуненько, татунечко, татусь. Збільшено зневажливі форми до слова батько, як і до слова мама, майже не зустрічаються. Від слова батько (отець) походить слово Батьківщина (Вітчизна), а також батьківщина — спадщина від батьків.

Батько й мати в українців мають спільну назву — батьки, подекуди — родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов'язується утвердження добра, правди й справедливості («Тільки в світі правди, що рідний отець та мати»).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Слід зазначити, що саме на такій формі звертання дітей до батьків наполягає і видатний педагог сучасності, глибокий знавець народної педагогіки В. О. Сухомлинський.

Суперечливість антагоністичного суспільства з його приватною власністю породила двоїсту психологію селянина — трудівника і дрібного власника, як і суперечливо двоїсту природу сім'ї взагалі. А звідси постала двоїста фігура батька, суть якої розкрив А. С. Макаренко. «Хазяїном у сім'ї — писав він — був батько. Він керував матеріальною боротьбою сім'ї, він спрямовував її важку життєву інтригу, він організовував нагромадження, він ураховував копійки, він вирішував долю дітей.

Батько! Це центральна постать в історії! Хазяїн, начальник, педагог, суддя та іноді кат, це він вів сім'ю з щабля на щабель, це він, власник, нагромаджувач і деспот, який не знав ніяких конституцій, крім божих, мав страшну владу, підсилену любов'ю.

Але в нього є й інше обличчя. Це він проніс на своїх плечах страшну відповідальність за дітей, за їх злидні, хвороби і смерть, за їх тяжке життя і тяжке вимирання. Цю відповідальність десятки століть перекладали на нього хазяї життя, грабіжники і насильники, дворяни і рицарі, фінансисти, полководці й заводчики, і він десятками століть ніс її надсильний тягар, підсилений тією ж любов'ю, і стогнав, страждав, і проклинав небо, таке ж не винне, як і він, але відмовитись від відповідальності не міг. І через це його влада ставала ще священнішою і ще деспотичнішою. А хазяї життя були задоволені, що завжди до їх послуг є ця одіозна постать відповідача за їх злочини, постать батька, обтяжена владою і обов'язком».

Дрібновласницька пожадливість породжує безкінечні родинні чвари й колотнечу. Батьки з дітьми не можуть поділити свого майна. Стосунки між батьками і дітьми тут набирають проблематичного характеру.

Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов'язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Слова отець — мати, батько — мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, неня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету «ма-ма-ма». Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов'ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати — перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна («Нема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка», «Матір ні купити, ні заслужити», «На світі знайдеш усе, крім рідної матері», «У кого ненька, в того голівка гладенька», «Хто маму має, той горя не знає»). У багатьох піснях народ називає жінку-матір такими теплими словами, як «ненька рідненька», «матінка». Справжня мати нічого не пошкодує для своїх малят. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить їй на допомогу,не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини — навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, «коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати». Символічний образ такої матері-сподвижниці зворушливо представлено, зокрема, у відомій пісні «Ой горе тій чайці». Результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя («Що мати навчить, то й батько не перевчить»). У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі («Дитина плаче — а матері боляче», «Діти плачуть, а в матері серце болить», «У дитини заболить пальчик, а в мами — серце», «Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить», «Матері своїх дітей жаль: хоч найменшого, хоч найбільшого»). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Ця думка висловлюється у всіх народів. «Любов матері безмежна», «Батькова любов — до могили, материна любов — вічна», — кажуть естонці. «Без кришки казан не кипить, без матері дитина не грається», — зазначають туркмени, «І тисяча тіток однієї матері не замінять», — наголошують азербайджанці. Тож не випадково чуваші називають матір «богинею роду». Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто неможливо. Такі відхилення народна педагогіка розуміє не інакше, як якийсь казус, рідкісну аномалію, прикре непорозуміння, помилку природи («Погана та мати, що не хоче дітей мати»). Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материному серцю вона наймиліша («Всякій матері свої діти милі», «Людям — як болото, а матері — як золото», «Дитина хоч кривенька, та батькові — матері миленька»). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою. Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. «Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від факела материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум'ям», — говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках — святою.

Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування — до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей («Що робить батько, те й його дитятко», «Як батьки ставляться до своїх дітей, так і діти ставляться до своїх батьків»). Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації різних корисних справ, як дитячих, так і родинних та громадських.

За народним моральним кодексом батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, утримувати їх в неповнолітньому віці, а також у повнолітньому, якщо діти непрацездатні й потребують матеріальної допомоги. Повнолітні діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, і піклуватися про них. Народна педагогіка пильно стоїть на сторожі здійснення цих справедливих вимог у житті, засуджує тих дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірній обов'язок перед ними