Evropeysky_slovar_filosofii

(ὀρθὸς λόγος), умовиводу як знаряддя філософії: «людина може дати правильну відповідь на будьяке запитання, аби тільки це запитання було поставлене правильно. А якби у людей не було знання й правильного розуміння (ὀρθὸς λόγος), то вони не могли б правильно відповідати» (Федон 73 а8 [пер. Й. Кобова у: Платон, Діалоги, Київ, Основи, 1999, с. 249]). Це поворот, що його робить темою Сократ у діалозі «Федон» (99е), коли каже, що втомився від матеріалістичного вивчення сущих речей і думає, що «варто шукати притулку у розумуваннях (raisonnements) (εἰς τοὺς λόγους) та поміж цих розумувань вивчати істину сущих». «Розумування, умовиводи» (raisonnements) – це перекладДиксо,якийвонаназиває«cache-misère» – «фіговим листком, що прикриває відсутність вдалого перекладу» («GF», 1991, p. 373, n. 277), хоча й кращим за «висловлювання» (propositions) (R. Hackforth, Plato’s Phaеdo, Cambridge UP, 1955), «ідеї» чи «поняття» (idées, notions) (L. Robin, «La Pléiade», 1950), або ж «визначення» (définitions) (R. S. Bluck, Plato’s Phaedo, Indianapolis, BobbsMerrill, 1955).

Як раціональне висловлювання логос тягне за собою аналіз: «граматичний» аналіз avant la lettre, невіддільний від діалектичного аналізу за формами та п’ятьма фундаментальними родами, у «Софісті» пов’язаний із логічним аналізом істини; логос – це «первинне поєднання» (ἡ  πρώτη συμπλοκή, «Софіст», 262c 5–6), складене із іменника та дієслова, яке може бути істинним чи хибним (263b); фіксація сенсу «висловлювання» за логосом точно відповідає в історії фіксації сенсу «імені», «іменника» за ὄνομα (яке до цього часу означало радше «слово») та фіксацію сенсу «дієслова» за ῥῆμα. В такому розумінні логос може означати «визначення» par excellence: слову та імені (ὄνομα) «коло» відповідає свій логос, складений із іменників та дієслів (ἐξ ὀνομάτων καὶ ῥημάτων) – «те, межі чого знаходяться на точно однаковій відстані від центру» (Платон, Лист VII, 342c).

♦ Див. вставку 3.

В. Значеннєва мережа «логосу» у Аристотеля

У філософському «словнику», поданому Арис­ тотелем у книзі «Метафізики» немає статті логос, де були б перелічені та пояснені значення цього  слова. Однак воно взято у множинності мереж, які,навітьякщовідшукатиїхпервиннувкоріненість

урізних місцях твору, вживаються нетематизованим чином у цьому ж трактаті. Саме це відбувається

у«De anima»: у розгортанні цих мереж краще розуміємо надзвичайну складність класичного твору. Як завжди, у інтерпретаторів Аристотеля є вибір між типами ставлення; поглиблювати відмінності та виявляти пробіли чи концептуальні зсуви, розгортаючи множинність різнорідних перекладів (так у D. W. Hamlyn, p. XVIII: «Щоб попередити помилки у розумінні, я увиразнив  усі

випадки вживання “слова” [логос], додавши до перекладів позначку “L”»), чи пробувати «надати

урозпорядження джерело, яке рухає відмінними способами позначення» (M. Heidegger,  з фр. пер.

Interprétations phénoménologiques d’Aristote, p. 20), наново винаходячи семантичну широту грецької мови усередині «мови призначення».

Перша мережа (De anima I та II), тематизована

укнизі «Зета» (Ζ) «Метафізики», пов’язує логос із εἶδος «формою» (у протиставленні до «матерії»), τὸ τί ἦν εἶναι «чимбутністю», «щойністю»,

«посутним­ сутності» чи ἐντελέχεια «актом» (у протиставленні до «потенції») і водночас із ὁρος «визначенням». Таким чином, душа є логосом тіла, як і «сокирність» є логосом сокири (412b 11– 16), також можна додати, що логосом душі є бути логосом тіла. Логос, що надає форми речі, тим самим становить її визначення; одночасно він є сутністю, метою, сенсом існування та визначенням, поясненням. Про це свідчать численні переклади уривку 412b 10, «ось чим є душа», а саме οὐσία

(…) ἡ κατὰ τὸν λόγον: une substance au sens de forme

«субстанція у сенсі форми» (Barbotin), substance, that corresponding to the principle L «субстанція, що відповідає принципу L» (Hamlyn), substance as that which corresponds to the account of a thing «субстанція як те, що відповідає звіту-повідомленню про річ» (Durrant), la substance qui correspond à la raison «субстанція, що відповідає розумові» (Bodeus), l’essence en tant qu’elle se laisse dire

«сутність тією мірою, як вона дозволяє про себе говорити» (пор. Heidegger, Questions II, p. 233). Суще par excellence та висловлюване par excellence, фізика та метафізика, таким чином виявляються онтологічно пов’язаними, становлячи перехід від «Метафізики» до «Органону».

Друга мережа об’єднує логос, голос, дискур­ сивність, раціональність (De anima II, 8; III, 3) у висловлюваннях, які роблять із логосу властивість людини. Вона відсилає до двох типів аналізу. Перший, що грунтується на анатомії та фізіології, окреслює тип артикуляцїі мовою, властивою людському логосу (Історія тварин, напр., 9, 535а 28–30); другий, через дослідження виразності у «Peri Hermeneias» (4, 16b 26: λόγος

(…) ἐστι φωνὴ σημαντική «логос ...є звуком, що має значення»; у пер. Трико: un son vocal possédant une signification conventionnelle «звук голосу, що має конвенційне значення»), розрізняє у відношенні до доброго та добра (добробуту) людину як «живу істоту, обдаровану логосом» та людину як «політичну живу істоту» (Політика І, 1, 1253а 7–15). У трактаті «Про душу» (De anima III, 10, 433b 29–30) за допомогою φαντασία λογιστική («виображення»,аленеαἰσθητική«чуттєвого»,як у тварин, а «раціонального» [«rationnelle», напр., Barbotin], «розрахункового» [«calculatrice», Bodéüs] чи, ще краще, «дискурсивного»), яке об’єднуєвиображеннятапереконання,відбувається зближення у логосі сфер, які ми розділяємо, із одного боку, під графою анатомії та фізіології, а з

Європейський словник філософій

«надлишок того, що відчувається, руйнує органи чуттів: адже якщо вплив (κίνησις) занадто сильний для органа, ламається логос [відношення], а сáме це і було відчуттям» (De anima II, 12, 424a 30–31; пор. III, 2, 426a 27–b8). Проте такі поширені переклади, як «форма» («forme», Barbotin) чи «розум» («raison», Bodéüs), далеко не полегшують розуміння цього предмета й розуміння взагалі.

Четверта мережа залучає семантику, дуже подібну до другої: йдеться лише про звуження логосу,  пов’язаного із φάσις «ствердження» та ἀπόφασις «заперечення», до сенсу «вислов­ лювання». Але її новина полягає у суб’єкті, здатному «говорити» (λέγειν), утворювати ви­ словлювання: той, хто «говорить» (λέγει), – не людина, а саме «відчуття» (αἴσθησις), в тому числі й αἴσθησις «тварин», які є ἄλογα «безсловесними», «нерозумними». Відчуття висловлює те, що воно власне відчуває, зір говорить про те, що він бачить (про біле), але він не говорить і не творить логос, тобто граматично правильне висловлювання, предикативну фразу (Сократ є білим). Тому лишається неясність щодо чутливої частини душі, «яку не легко визначити ні як ἄλογον [безсловесне, нерозумне], ні як λόγον ἔχον [те, що має логос, тобто словесне, розумне]» (τὸ αἰσθητικόν͵ ὃ οὔτε ὡς ἄλογον οὔτε ὡς λόγον ἔχον θείη ἄν τις ῥᾳδίως, III, 9, 432a 30–31).

Наше дослідження сенсів логосу також показує диз’юнкцію цих сенсів, що зводить їх у систему: так, залишається розрив між математичним логосом, який вираховує відчуття, та логосом, властивим людині, що формує висловлювання, створює умовиводи, об’єднує та переконує громадян. Видається, ніби грецька мова була однією з причин змішування, а тому позбавлення легальності певної кількості питань, які Аристотель, «обмежений істиною», все ж наполегливо продовжує ставити.

С. «Логос» та стоїчна систематика

Стоїки, на відміну від Аристотеля, пере­ творюють полісемію логосу на принцип своєї систематики; саме логос тематично організує єдність трьох частин філософського логосу: фізику, етику та логіку.

Фізичний логос – це раціональний та іманентний світу порядок (κόσμος), наскрізь детермінований причиннимизв’язками,зякихнемаєвинятків.Стоїки вирізняють два фундаментальних космологічних­ принципи, що відтворюють чіткий поділ між дією та пасивністю: матерію (ὕλη), чистий невизначений принцип, суцільну здатність до потерпання, та логос, який детермінує кожну річ. Вони називали цей логос «богом», адже вважали його деміургом, наділеним рушійною та формативною активністю. Його фізичним ім’ям є «вогонь», що походить від Гераклітового логосу: так, природа – це «вогоньумілець, що йде шляхом до породження [світу] (πῦρ τεχνικόν͵ ὁδῷ βαδίζον εἰς γένεσιν)» (Діоген Лаертський, Vitae VII, 156). Крім того, кожна жива

істота, кожне тіло, кожен індивід у фізичному світі містить у собі λόγοι σπερματικοί «сім’яні логоси», відповіднодоякихвонирозвиваються,ікоженізних являє особливу підставу (raison) того фатального закону, згідно з яким він буде розвиватись, якщо потрапить у сприятливі умови. Саме такий логос виправдовує стоїчну ідентичність між природою, спільною природою як власне природою, долею, провидінням  та Зевсом: словами Плутарха, навіть Антиподам відомо, що «спільна природа та спільний розум природи (ἡ κοινὴ φύσις καὶ ὁ κοινὸς τῆς φύσεως λόγος) є Долею, Провидінням та Зевсом» (Плутарх, Про суперечності у стоїків 34, 1050В).

Ця ідентичність також лежить у підгрунті стоїчної раціональної етики, яка проголошує тотожність чесноти, щастя та суверенного блага. Метою для Зенона є жити згідно з природою, тобто згідно з чеснотою, або ж «жити згідно з досвідом подій, що трапляються природним чином». Чергування подій по суті є долею, яка є

логосом (Плутарх, loc. cit.).

У логіці логос є водночас здатністю, що відрізняє людину від тварини, робити умовиводи, тобто знаходити підстави, причинно-наслідкові зв’язки, усвідомлювати(λόγονδιδόναι)те,щомисприймаємо, пов’язуючи між собою наші дані сприйняття, логічні, тобто людські, на відміну від тваринних, виображення (φαντασίαι λογικαί). Причому λογικός у цьому разі означає нерозривність  між раціональним та дискурсивним.

♦Див. вставку 4.

ІІІ.ВІД ГРЕКИ ДО ЛАТИНИ

А.«Logos»/«ratio»–«oratio»

Латинське слово ratio не охоплює всього змісту слова логос: у нього немає ні значення «збирання», ні  значення «дискурсу». Іменник ratio, який походить від дієслова reor «рахувати, вираховувати»  та у повсякденній мові «думати, вважати, судити» і вживається менше, ніж puto чи opinor, входить до складу нечисленної групи складних  слів: ratiocinor рідковживане, а прикметник rationalis взагалі не вживали до Сенеки. Саме значення «рахування», «об­ рахунку»­ спільне для ratio та λόγος, і, як свід­ чать  випадки слововжитку, з епохи Плавта­ (ІІІ  ст.) вони розвинулись у значення «умовиводу», «методу», «пояснення». Ось чому, перекладаючи та викладаючи грецькі філософські вчення, Цицерон та Лукрецій спираються на ratio як слово, здатне передати більшу частину значень логосу: смисл можна уточнити за допомогою іншого іменника, який не додається до ratio, а визначає його, наприклад, у групах ratio et consilium «план, намір», ratio et mens «розум, здатність до раціональності», ratio et via «метод». Щоб передати сенс «дискурсу» та висвітлити

ЛОГОС

полісемію «логоса», використовують слово oratio, яке, проте, не має етимологічного зв’язку зі сло­ вом ratio, а вдало співзвучне йому, що особливо помітно, коли вони стоять поруч.

1. Нові типи зв’язку у Лукреція

Спосіб вживання слова ratio у поемі Лукреція «Про природу речей» спрямований на те, аби

звузити багатозначність слова з метою підсилення зв’язності епікурівського методу та дидактичної ефективності його викладу: ознаками процесу звуження чи уніфікації є, з одного боку, часте повторення сполучення vera ratio, а з другого – використання цього слова зі значенням, яке охоплює багато грецьких складених іменників із елементом  логосу: λογισμός, ἐπιλογισμός, φυσιο­ λογία.

Vera ratio застосовується щодо епікурійської доктрини (див., напр., І, 498; V, 1117), яка проголошується істинною на відміну від хибних теорій Геракліта (І, 637) та Анаксагора (І, 880). Це «правильний умовивід», який дозволяє пояснити рухи атомів (ІІ, 82; ІІ, 229); нарешті з’явилось тлумачення, яке відкриє новий обрис світу:

Nunc animum nobis adhibe ueram ad rationem. Nam tibi uehementer noua res molitur ad auris accidere, et noua se species ostendere rerum.

Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні. Справді нове відкриття наполегливо нині шукає Стежки до слуху твого –

по-новому поглянеш на речі.

Лукрецій, Про природу речей II, 1023–1025 (пер. А. Содомори).

У цих випадках вживання, ratio охоплює ледь чи не єдине значення слова логос, якого немає у латинській мові, а саме значення «мовлення»: це дискурс вчителя/пана (maitre), одкровенне слово, той логос, який наприкінці «Листа до Геродота» (Діоген Лаертський Х, 83) позначає короткий виклад базових положень вчення, яке може надати сили тому, хто закарбував їх у своїй пам’яті.

З другого боку, ratio поєднує численні аспекти епікурівської науки про природу (φυσιολογία), метою якої є «вказати причину явищ» (Діоген Лаертський Х, 78): так, ratio часто супроводжує causa (IV, 500; VI, 1000), якщо не замінює його (VI, 1090: ratio епідемії). Ratio охоплює сукупність законів природи (II, 719) і тим самим дає їм загальний принцип пояснення: таким чином, ratio виявляється тісно пов’язаним із natura у вислові natura haec rerum ratioque, який позначає недавнє відкриття Епікуром системи природи та її пояснення Лукрецієм латиною:

Denique natura haec rerum ratioque repertast nuper, et hanc primus cum primis ipse repertus nunc ego sum in patrias qui possim uerter uoces.

Врешті, й природа речей, її лад – нещодавно відкриті,

Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу

Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.

Лукрецій, De natura rerum V, 335–337 (пер. А. Содомори).

Важливість цього значення відображується у синтагмі, яка поділяє поему на чотири частини (I, 148; II, 61; III, 93; VI, 41), naturae species ratioque  – «обрис та пояснення природи», тобто якщо точніше: «пояснення, в якому “дається звіт” (rend compte) про феномени» (naturae species –

те, що природа показує), або ж «пояснення, яке є наслідком умовиводу, виходячи з феноменів». Ці глоси, які не є перекладами, мають на меті відзначити, що ratio тут означає λογισμός, умовивід, яким прояснюються уроки природи (Діоген Лаертський, Х, 75), або ἐπιλογισμός, через який ми

розуміємо мету природи (Х, 133). В той час як два фундаментальні аспекти методичного розумування передані єдиним терміном ratio, схоплення невидимих речей, сприйнятих, навпаки, διὰ λόγου «розумом» (X, 47; 59; 62), виражається не за допомогою ratio, а за допомогою слова mens (VI, 77) чи injectus animi «проекція душі» (II, 740). Таким чином, раціональна діяльність, коли вона охоплює певний вид сприйняття, прямо співвіднесена з суб’єктом, що мислить та сприймає, якого не може виразити жодне складне слово із ratio.

2. Вузли перекладу у Цицерона

Серед значень ratio у Цицеронівському корпусі текстів виникають щонайменше два «вузли» пере­ кладу, які вирізняються на тлі баналізації цього слова, якщо дотримуватися загальноприйнятого тлумачення стоїчного сенсу слова. Приклад такої баналізації знаходимо у підсумковому викладі фі­ зичного вчення Анаксагора (De natura deorum I, 26): напозначенняδιακόσμησις,впорядкуваннясвітуνοῦς «умом» (fr. A.38 D.K.) використовується фраза, в якій група слів vis ac ratio описує раціональний процес у дії так, ніби анаксагорівський διακόσμησις «упорядкування світу» є розгортанням іманентної раціональності, яку постулюють стоїки («Далі, Анаксагор […] перший з усіх стверджував, що упорядженість і рух речей зумовлені й чиняться силоміць та з наміром нескінченного розуму (omnium rerum discriptionem et modum mentis infinitae ui ac ratione dissignari)» (пер. В. Литвинова).

Перший вузол утворюється довкола перекладу λογική (τέχνη), логіки: in altera philosophiae parte, quae quaerendi ac disserendi quae logikê dicitur «у другій частині філософії, яка стосується дослідження та міркування, яку називають “логікою”» (De finibus I, 22). Там само стверджується, що ratio – це не те, чого стосується техніка, це сам метод quaerere et disserere «досліджувати й обмірковувати»: «logikên  quam rationem disserendi voco» (De fato 37).

Смисл «збирання», який має логос, але не має ratio, передається за допомогою дієслова disserere «пов’язувати та впорядковувати слова»; ratio наближається до розгортання, до методу в процесі становлення, про що свідчить визначення ἀπόδειξις «доведення, показування», перекладене латиною як argumenti conclusio «викладення умовиводу»: ratio quae ex rebus perceptis ad id quod non percipiebatur adducit «метод (ratio), який від сприйнятих речей веде до речей, які не були сприйняті» (Academica 2, 26).

Згідно з іншим варіантом перекладу (який співвідносять із вченням Антіоха, Academica 1, 30– 32),ratioмаєсенс,ближчийдозначеньлогосу«розум та дискурс»: логіку визначають як philosophiae pars, quae erat in ratione et in disserendo «частину філософії, що полягала у способах умовиводів та їх викладення», а об’єктом діалектики є oratio ratione conclusa, дискурс, керований правилами умовиводу.

Європейський словник філософій

λόγος із Прологу Йоана 1:1: у Північній Африці використовують слово sermo (пор. Кипріян, Ad Quirinum testimoniorum II, 3: «In principio fuit Sermo et Sermo erat apud Deum et Deus erat Sermo»). Натомість в Європі перевагу віддавали verbum (Новатіян, De Trinitate 30). Чи то λόγος перекладати як verbum, чи то як sermo, Христос залишається Словом. Але verbum краще пасує до єдності та одиничності Сина, ніж sermo, що має конотації внутрішньої множинності. У своєму «Tractatus in Johannis Evangelium», 108, 3, Августин таким чином коментує уривок із Йоана 17:17:

Слово Твоє (Sermo) є істиною, сказав [Христос]. Хіба це означає щось інше, ніж: Я є істина. Дійсно, у грецькому Євангелії використовується слово logos, яке також бачимо в уривку, де він пише: На початку було Слово (Verbum) і Слово було з Богом і Слово було Богом. І ми знаємо, що Слово є Єдинородним Сином Божим, Який став тілом і перебував серед нас (Et utique Verbum ipsum novimus unigenitum Dei Filium quod caro factum est et habitauit in nobis). Ось чому [слово verbum] можна було вживати у цьому уривку і використовувати його у певних рукописах [де ми читаємо]: Твоє слово (Verbum) є істиною.

Так само, в інших рукописах було написано:

На початку було Слово (Sermo). Але у грецькій мові в цих двох уривках однаково стоїть слово logos. З цього випливає, [що цей уривок із Йоана 17:17 треба розуміти так, що] Отець посвячує Своїх спадкоємців та співспадкоємців Свого Сина в істину, тобто у Своє Слово, Свого Єдинородного Сина (Sanctificat itaque Pater in veritate, id est in Verbo suo, in Unigenito suo, suos heredes eiusque coheredes).

Августин, Tractatus in Johannis Evangelium 108, 3.

Поєднання Verbum та veritas (істини) напри­ кінці цього уривку не є випадковим. Воно від­ силає до народної етимології, яку за традицією приписують Варрону і до якої звертається cв. Августин, коли він поєднує verbum «слово» то із verum «істинне», то із verum boare «проголошувати істину» (De dialectica 6). Можливо, в цьому можна вбачати ще один фактор, що пояснює вибір перекладачами слова Verbum задля перекладу йоанового Логосу.

b) Λόγος та ratio

Тим часом, отці Церкви не полишали роздумів над можливим перекладом Λόγος за допомогою Ratio, що відсилає до божественного Розуму Бога Творця.

ЛОГОС

Для Тертуліана (бл. 150–222), який користу­ вався африканською версією Біблії, що віддавала перевагу варіанту sermo, λόγος не відповідає у латинській мові verbum. Скоріше йому відповідає поєднання ratio «розум» та sermo «мовлення»; дійсно, якщо правда, що думка передує мовленню, що розум (ratio) є субстанцією цього мовлення (sermo), то тоді вона сформульована у формі внутрішнього мовлення.

Греки називали [розум] logos. Це слово також відповідає тому, що ми називаємо мовленням (sermo). Ось чому, заради простоти перекладу, ми зазвичай кажемо, що на початку Мовлення (Sermo) було у Бога. Хоча скоріше варто було  б вважати розум давнішим [ніж мовлення], Бог не є «словесним» (sermonalis), але «розумним» (rationalis) іще до початку. Натомість саме мовлення, що міститься в розумі, показує, що розум як сутність мовлення є первинним щодо нього. Проте різниця не є важливою. Дійсно, навітьякщоБогіщеневиголошуєсвогомовлення (sermo), він уже має його у собі разом із розумом (ratio), адже Він мислить та впорядковує у Собі те, що потім висловить за допомогою Свого мовлення. Адже, мислячи та упорядковуючи Своє мовлення (sermo) за допомогою Свого розуму (ratio), Він створив те [розум], про що Він говорив за допомогою мовлення (sermo) (Cum ratione enim sua cogitans atque disponens sermonem, eam efficiebat quam sermone tractabat).

Тертуліан, Adversus Praxean 5.

УАвгустина (354–430) ми натрапляємо на

вдечому аналогічну опозицію між Verbum, Творчим СловомОтця,таRatio,Розумом,іманентнимБогові незалежно від будь-якого творіння. Але Августин віддає перевагу verbum як перекладу λόγος, а не sermo, адже перше, на його думку, ефективніше підкреслює ідею Слова, ніж ratio:

На початку було Слово. Те, що грецькою буде logos, у латині відповідає словам ratio та verbum. У цьому уривку краще підходить verbum, адже воно позначає не лише відношення до Отця, а й творчу силу стосовно того, що було створено Словом(Sedhoclocomeliusverbuminterpretamur,ut significetur non solum ad Patrem respectus, sed ad illa etiam quae per Verbum facta sunt operativa potentia).

Натомість розум, ratio, завжди називається ratio, навіть якщо ним нічого не створено.

Августин, De diversis quaestionibus, питання 63.

У «Tractatus in Iohannis Euangelium» I, 10, Августин завжди розглядає цей переклад як загальноприйнятий, незважаючи на потенційну неоднозначність слова verbum, яке означає як Слово, так і людські слова; не пропонуючи кращого перекладу, автор задовольняється тим, що підкреслює різницю між Verbum Отця та нашими людськими verba «словами»: «І коли ти чуєш:

на початку було Слово (In principio erat Verbum),

аби ти не помишляв про щось малоцінне – як те, що ти зазвичай уявляєш, коли чуєш, як говорять людськими словами (cum verba humana soleres audire) – ось про що ти повинен думати: Слово було Богом (Deus erat verbum)».

c) Λόγος та causa

У ІХ столітті Йоан Скот Еріуґена (810–877) також роздумує над поняттям Λόγος у своєму «Periphyseon». У свою христологію він домішує численні неоплатонівські елементи та робить зі Слова основу для Ідей, тобто перших причин, виходячи з яких були створені всі речі.

Проста і множинна основа всіх речей – це Слово Бога. Дійсно, греки називали його logos, тобто verbum (слово) чи ratio (розум) або ж causa

(причина) (Nam a Grecis logos vocatur, hoc est

verbumvelratiovelcausa).Отож,вислівізгрецького Євангелія: enarkhêiînhologosможна перекласти

так: «на початку було Слово» чи «на початку був Розум» чи «на початку була Причина». Той, хто висловлюватиметься у такий спосіб, не віддалятиметься від істини, адже єдинородний Син Божий є Словом, і Розумом, і Причиною. Він є Словом, адже саме через Нього Бог-Отець мовив, і усе було сотворено (verbum quidem quia per ipsum deus pater dixit fieri omnia); більше того, Він є сказаним, висловом та мовленням Отця (immo etiam ipse est Patris dicere et dictio et sermo),

як Сам Він мовив у Євангелії: «слово, яке Я вам сказав, не Моє, а Того, хто Мене послав» (et sermo quem locutus sum vobis non est meus sed ipsius qui misit me) (…). Він є Розумом, адже Він Сам є Образом усього видимого і невидимого, через що греки називають Його idea, тобто видом або формою (ratio vero quoniam ipse est omnium visibilium et invisibilium principale exemplar ideoque a Grecis idea, id est species vel forma dicitur). Дійсно, у Ньому Отець замислив сотворити все, що бажав ще до початку сотворення. Він також є Причиною, адже у Ньому споконвіку і незмінно перебувають першоджерела всіх речей (causa quoque est quoniam occasiones omnium aeternaliter et incommutabiliter in ipso subsistunt).

Йоан Скот Еріуґена, Periphyseon III, 642a–642c.

Ще більше богослов’я Слова ускладнюється у Майстера Екгарта (1260–1327). Цей автор присвятивпараграфивід4до51свого«Коментарю до Прологу святого Йоана» екзегезі формули: in principio erat Verbum. Услід за Августином він встановлює рівність Λόγος = Verbum et ratio (§ 4). Для нього Λόγος є першопричиною всіх речей (§ 12: causa prima omnis rei ratio est, logos est, Verbum in principio «першопричиною всіх речей є Розум, Logos, Cлово споконвіку»). Також він підкреслює розумову (intellective) природу Слова: verbum, quod est ratio (…) in intellectu est, intellegendo formatur, nihil praeter intellegere est «Слово, що є розумом (…), є в умі, набуває своєї форми для пізнання і ні

для чого, крім пізнання» (§ 38). Отже, людина як інтелект може віднайти себе у Слові та відродитись до своєї істинної божественної природи; тоді як Отець народжує Свого Сина у людській душі.

Подібне використання логосу у богословському словнику на позначення Сина Божого, другої особи Тройці, вражає оригінальністю. Святий Йоан виводить це слово з його звичної розумової сфери через ідею воплочення. Настає період затемнення ідеї причинності, доконечної для християнської концептуалізації сотворіння. Потім у латинській мові середньовічніх теологів логосу будуть повернуті профанні значення грецької філософії (платонівська ідея та стоїчна причина).

IV. ГРА СЛІВ У ПОВСЯКДЕННІЙ МОВІ

А. Англійська мова: tell, tale, tally; count, account, recount

«Say» (сказати), що є найбільш звичним способом сказати «казати» в англійській мові, не надто полісемантичне і може передати лише одне значення λέγειν. Конкуренцію йому складають інші групи споріднених слів, зокрема, ті, що походять від дієслів tell та count, що, як і λέγειν, є відкритими для більш складних значень: арифметичних, дис­ курсивних та перформативних.

(a) Перше важливе значення tell, досить архаїчне, але й досі присутнє, це «рахувати», «перелічувати»: йдеться про перелік чисел один за одним (один, два, три і далі), якоюсь мірою це первісна форма рахування, якою цікавиться Вітґенштайн у «Філософських дослідженнях». Ось наприклад, у «Робінзоні Крузо» Дефо:

He could not tell twenty, but he numbered them, by laying so many stones in a row, and pointing to me to tell them over .

Він не міг порахувати двадцяти, але полічив їх, поклавши таку ж кількість камінців у ряд і вказавши на них пальцем, щоб я їх порахував.

Д. Дефо, Робінзон Крузо, розд. 15.

Саме це роблять, коли рахують грошові оди­ ниці чи квитки. Отож, в англійській мові teller є як оповідником історій (tales), так і банківським службовцем (тим, хто рахує гроші). Це пов’язує ідею рахування із ідеєю мовлення (виголошення цифр одна за одною), а арифметику із здатністю виголошувати послідовність: напр., 2, 4, 6. І навпаки, асоціація tell/count визначає нарацію та розповідь як похідну форму від обрахунку, як серію чітко обмежених етапів, які можна порахувати: розповідь, поділена на частини, належить до цього типу.

Найчастіше tell перекладають як говорити, але це слово вочевидь орієнтоване на ефект та інтенцію мовлення і має вимір мовленнєвого акту: tell – це завжди щось інше, ніж описувати чи констатувати, воно не відсилає до висловлювання, на відміну від say у більшості випадків. Таким чином, ми скоріше кажемо не say, а tell a lie «говорити брехню» чи a

truth «правду». Крім того, tell додає до простої ідеї висловлення факт вказування (tell the time – вказати час), анонсування та інформування, що адекватне чи не адекватне повідомленню. Tell означає також розповідати (у сенсі розповідати історію, narrate, relate), а tell tales – розповідати історії (ці два слова споріднені). Tell іноді вказує, долаючи рамки опису, на визнання, відкриття (пор. у фр. мові: raconte! «розказуй же!»), як disclose, reveal (пор. вислів tell all «все вибовкати»). Його значення також поширюється на випадки, коли треба, говорячи, зробити розрізнення, показати, що щось можна відрізнити (tell friend from foe, tell bad from wrong). Таким чином, tell відгалужується від поняття висловлювання і означає «робити розрізнення, бачити їх, мати критерій»: I can tell «я знаю»; або

How do you know (can you tell) it’s a goldfinch? «Звідки ти знаєш, що це щиголь?» (J. L. Austin, Other minds, in Philosophical Papers, Oxford UP, 1962; Écrits Philosophiques, фр. пер. L. Aubert et A. L. Hacker, Seuil, 1994, p. 57).

У дієслові tell можна вирізнити два напрямки: розповідання чи оповіді і перелічування та рахунку (пор. дієслово tally, «підраховувати», «рахувати товари»). Дієслово tell завдяки своїм способам вживання вказує на два виміри логосу, які виходять за межі просто опису того, що є: «балаканина», розповідне мовлення, зорієнтоване на ефект на інших (те, що Остін у праці «Слово як дія», Oxford UP, 1962, визначає як perlocutive «перлокутивний» вимір висловлювання) та акт підрахунку, імплікований у кожному висловлюванні (що є його illocutive «ілокутивним» виміром). Хоч би як там було, видається, що дієслово to tell та способи його вживання краще за to say та за його французькі еквіваленти увиразнює перформативний вимір мовлення, невід’ємний від концепції логосу як мовленнєвої діяльності (performance).

Ця подвійність, якій у цікавий спосіб відпо­ відають у французькій мові хибно зближувані conter/compter, знову виявляється у складних словах із count (recount, account), які означають «розповідати, здавати справу». Так, recount означає у строгому смислі «перераховувати», але також і «розповідати». Account може вживатись не лише у сенсі «рахувати» (гроші), а й у сенсі «звітувати», «враховувати» («rendre compte», «rendre des comptes») (account for як грецьке λόγον διδόναι; day of account означає Страшний суд). Саме так Лок використовує іменник account, звідки альтернативний переклад на французьку: compte «рахунок», «звіт» або recit «розповідь» (Coste); і самецеставитьпроблемуперекладуaccountable:неяк responsable «відповідальний» за своївчинки(Coste), а як comptable «відповідальний» і також «такий, що його можна порахувати» (É. Balibar, Identité et Différence, Points-bilingues, 1997). На цьому прикладі бачимо, як моральне – саме в цьому характерна риса цього періоду англійської філософії,  всієї цієї мовної гри довкола «звіту», який треба «давати»

– визначаєтсья через економічне­.

ЛОГОС

Пари count/account та tell/tally визначають вартий уваги зв’язок між рахуванням, мовленням та боргом. Стенлі Кейвел віднаходить у Шекспіра точку відліку цієї проблематики, що поєднує економічне та моральне: у своєму есе про «Зимову казку» під назвою «Recounting gains, Showing losses» – «Перелік/розповідь про здо­ бутки, показ утрат» (передруковане у In  Quest of the Ordinary, Chicago UP, 1988) він показує, наскільки шекспірівський словник насичений цими подвійними значеннями tell та count, account, loss, gain, owe, debt, repay тощо; ми бачимо сильний вплив економіки у шекспірівському дискурсі, але рахунок

– чи скоріше неможливість рахунку – здобуває додатковий вимір, вимір нездатності сказати, висловити: tell. Тому Леонтес у «Зимовій казці» unable to tell anything – нездатний порахувати, знати та розповісти те, що рахує, і Кейвел, віднаходячи дуальність говорити/знати у tell, бачить у цьому ставленні вираження саме скептицизму – неможливість висловлення повторює нездатність рахувати загалом й рахувати для іншого.

Таке вживання пари tell/count тісно наближає­ говоріння до категоризації, як бачимо у непере­ кладному вислові count as «вважати за». «Рахувати щось як» – це підводити щось під певну категорію чи термін: how we determine what counts as instances of our concepts,thisthingasatable,thisotherasahuman.Tospeak is to say what counts «як ми визначаємо, що вважається прикладами наших понять, ця річ – столом, а ця – людиною. Говорити – це казати те, що рахується» (In Quest of the Ordinary, p. 86). Поглянути на дану річ як на те чи інше – це буквально порахувати її під цим словом (чи цим поняттям) або іншим. У своєму творі «This New Yet Unapproachable America» (1989) Кейвелпрочитуєкантівські,алетакожіемерсонівські категорії як засіб порахувати речі, тобто порахувати дану річ під даним словом і таким чином – робить він висновок  – recount our condition «перерахувати/ розповісти про наші умови» (p. 110; тут слово recountстаєнеперекладним,якщонезалучитиновотвір, наприклад, у французькій мові, на зразок дієслова «ra-compter» [контамінація: перший елемент raвід слова raconter «розповідати», другий – від compter «рахувати», причому все слово співзвучне з recompter «перераховувати»]). Отож гра слів довкола tell/count дозволяє сформувати визначення категорій (тобто застосування понять та слів до світу): за допомогою винайдення концепції логосу, яка була б одночасно і нерозривною розповіддю (розповідати), підрахунком відмінностей, і раху­ ванням. Таким чином в англійській мові та її висло­ вах дуже конкретно виникає незвідність логосу до простого опису світу або незвідність опису до висловлювання.

В. Німецька мова: legen, liegen, lesen

Труднощі з перекладом λέγειν та λόγος – це головний сюжет у гайдеґґерівській рефлексії щодо Греції, її мови та філософії. Він провокує складну

гру в німецькій мові. Одним із вихідних пунктів цих роздумів є 50-й фрагмент Геракліта.

♦ Див. вставку 6.

Стосовно цього фрагмента Гайдеґґер пропонує новий переклад λόγος та ὁμολογεῑν, беручи за точку відліку «власний» чи «автентичний» (eigenlich) сенс слова λέγειν.

Wer möchte leugnen, dass in der Sprache der Griechen von früh an λέγειν reden, sagen, erzählen bedeutet? Allein es bedeutet gleich früh und noch ursprünglicher und deshalb immer schon und darum auch in der vorgenanntenBedeutungdas,wasunsergleichlautendes «legen» meint: niederund vorlegen. Darin waltet das Zusammenbringen, das lateinische legere als lesen im Sinne von einholen und zusammenbringen. Eigentlich bedeutet λέγειν das sich und anderes sammelnde Niederund Vor-legen. Medial gebraucht, meint λέγεσθαι: sich niederlegen in die Sammlung der Ruhe; λέχος ist das Ruhelager; λόχος ist der Hinterhalt, wo etwas hinterlegt und angelegt ist.

Хто б заперечував, що з давніх часів у грецькій мові  λέγειν означало говорити, казати, розповідати? Проте так само здавна і ще ближче до витоків, а тому ще досі у вищезгаданому значенні, воно означає те саме, що й наше слово із подібним звучанням «legen»: класти, покладати.

Вньому панівним є збирання, латинське legere як

і[нім.] lesen у сенсі діставати і збирати. Власне λέγειν означає кладення та покладання, яке збирає себе та інших. У медіальному способі λέγεσθαι означає: покладати себе у зібранність спокою; λέχος – ложе для відпочинку; λόχος – це засідка, де щось сховане та покладене.

M.Heidegger. Vorträge und Aufsätze.

Vittorio Klostermann, GmbH, Frankfurt am Main, 2000, S.  214.

Напрошуються кілька зауважень.

Насамперед щодо грецької мови. На відміну від загальноприйнятогоуявлення,якогодотримуються і Фріск, і Шантрен, Гайдеґґер не розрізняє *λέγω, що походить від індоєвропейського кореня *legh- «лежати» (звідки λέχος, λόχος, а також legen, liegen, франц.lit«ліжко»[укр.«лягати»,рос.«лежать»]), та λέγω, що походить від *leg- «збирати». Навпаки, це злиття чи плутанина суттєве для його тверджень. Саме в цьому stricto sensu коріння онтологічної переваги грецького Логосу, це злиття чи плутанина породжує запитання: «Як λέγειν, чиїм власним сенсом є простягатись (legen), почало означати “казати та говорити” (sagen und reden)?» (с. 252). І відповідь стосується буття мови:

Sagen ist λέγειν. Dieser Satz hat, wenn er wohl bedacht wird, jetzt alles Geläufige, Vernutzte und Leere abgestreift. Er nennt das unausdenkliche Geheimnis, daß sich das Sprechen der Sprache aus der Unverborgenheit des Anwesenden ereignet und sich gemäß dem Vorliegen des Anwesenden als das beisammen-vorliegen-Lassen bestimmt.